Вісті Черкащини 
«Даємо їм місток між школою і домом»: психологиня з Тальнівщини розповідає про безпеку дітей у мережі
Ми звикли перевіряти, чи вдягнула дитина шапку й чи поїла суп. Але ми геть не знаємо, що відбувається в її голові, коли вона занурюється в мерехтливе світло екрана. Там – інший світ, зі своїми хижаками, пастками й ілюзіями.
Сьогодні психологиня Веселокутської гімназії Ольга Величко пояснює, як навчити школярів виживати в цифровій реальності та чому «батьківський контроль» насправді означає любов, а не шпигунство.
Пастки під маскою дружби
Фахівчиня називає це «пастками». Слово коротке й дуже точне. Вона розповідає, що з дітьми часто розбирає ці механізми на «запчастини», щоб зрозуміти, як воно працює.
Найперше – кібербулінг. Це коли тебе б’ють не кулаками, а словами, картинками чи ігнором. У мережі це часом ранить болючіше, ніж у школі за рогом, бо звідти неможливо піти й зачинити двері.
Потім – фішинг і звичайне шахрайство. Діти довірливі, і цим користуються шахраї, виманюючи дані чи гроші. Але «окремий біль» психологині – грумінг. Це коли доросла людина ховається за аватаркою однолітка, втирається в довіру, стає «найкращим другом», аби потім вчинити лихе.
Додайте сюди небезпечні челенджі, жорстокий контент і ту саму липку залежність від уподобайок, яка висмоктує реальне життя. «Отак, якщо коротко», — каже пані Ольга, хоча за кожним цим словом – десятки дитячих страхів, які по всій Україні фахівці намагаються приборкати.
Цифрова гігієна: від складних паролів до «містків» додому
Наша співрозмовниця одразу заспокоює: критичних випадків, таких, щоб із поліцією та протоколами, у гімназії, слава Богу, не було. Але діти приносять інше – повсякденний цифровий бруд. Спам у Телеграмі, підозрілі посилання на пошті, якісь дивні пропозиції. Психологиня вчить їх залізному правилу: бачиш підозріле – видаляй, не думаючи. Не клікай. Не перевіряй. Один рух пальцем – і твої дані вже в когось у кишені.
Цікаво, що в цій гімназії діти стають такими собі амбасадорами безпеки для власних родин. Ольга Олексіївна просить їх: «Навчіть батьків». Бо дорослі часто бувають ще більш необачними, ніж підлітки.
А ще мені подобається ця історія з пам’ятками. Після кожного заняття діти отримують паперові картки-підказки. Малеча ховає їх у щоденники, як найбільшу цінність. Психологиня називає ці папірці «містком» між школою і домом. Дитина принесе таку картку ввечері, витягне з підручника й почне розповідати мамі чи татові, як не потрапити на гачок шахраїв. Отак знання і тримаються – через розмову, через цю маленьку паперову шпаргалку, яка врешті-решт може врятувати родину від великих неприємностей.
Який слід неможливо зітерти?
Ольга Величко говорить про речі, які нам, дорослим, здаються очевидними, але для підлітків стають справжнім відкриттям. Наприклад, інтернет – не пісочниця, де можна розкидати іграшки, а потім усе прибрати. Це пам’ять, яку неможливо «відмити».
Мені відгукується підхід наставниці: замість «не роби цього», вона пояснює наслідки. Те, що ти виставив у мережу сьогодні, через десять років може виринути в найбільш невідповідний момент. Дитяча відвертість чи випадкове фото можуть стати зброєю в руках когось чужого вже тоді, коли ти станеш дорослим.
У гімназії вчать навіть таких приземлених речей, як гігієна паролів. Ніяких дат народження чи імен – тільки складні комбінації на 14 символів. І, звісно, приватність. Ольга Величко наполягає: у друзях мають бути лише ті, кого ти знаєш особисто, кому можеш потиснути руку в реальному житті. Бо за красивим «аватаром» може ховатися хто завгодно. Це і є головний урок: будь-яка інформація в мережі рано чи пізно стає публічною. І краще подумати про це до того, як натиснеш кнопку «опублікувати».
Алгоритм відсічі: як приборкати агресора
Коли ми переходимо до теми кібербулінгу, голос психологині стає твердішим. Це та ситуація, де емоції лише шкодять. Пані Ольга впевнена: головна мета будь-якого онлайн-агресора – це твоя реакція. Він чекає на сльози, виправдання чи зустрічну агресію, бо живиться цим.
Мені імпонує чіткий алгоритм, який психологиня вкладає в голови учням. Жодної гри за правилами кривдника. Діяти треба холоднокровно: спочатку – скріншот (бо докази не горять, навіть якщо повідомлення видалять), потім – миттєве блокування. Відправити в «чорний список» і забути про існування цієї людини.
Але найголовніше, на чому наполягає Ольга Олексіївна, – не мовчати. Дитина не повинна нести цей тягар сама. Сказати батькам, учителю чи психологу – то не «стукацтво», а самозахист. Психологиня чітко дає зрозуміти: якщо ситуація виходить за межі шкільних розбірок, адміністрація гімназії готова йти до поліції. Бо безпека дитини – це не дискусія, це константа. Жертва чи свідок – неважливо, ти маєш бути захищеним.
Почніть із себе: дитина лише дзеркало вашої залежності
Ольга Величко каже річ, що б’є прямо в ціль: батьки – це дзеркало. Ми можемо тисячу разів пояснювати дитині про шкоду гаджетів, але якщо мама чи тато самі не випускають смартфона з рук навіть за вечерею, то всі ці розмови – порожній звук. Дитина копіює нашу поведінку, бо вважає її єдиною нормою. Вона йде в онлайн, бо ми самі вже давно там.
Психологиня не закликає до тотального стеження. Вона за довіру. «Батьківський контроль» у її розумінні – не шпигунство під ковдрою, а безпека, про яку домовилися заздалегідь. Чіткі правила: скільки часу, на яких ресурсах, навіщо.
Але найважливіше – вчасно помітити, коли дитину починає «затягувати» темна вода. Пані Ольга перераховує симптоми, як за підручником: замкнутість, тривога, раптове небажання йти до школи або навпаки – нервове тремтіння після кожного повідомлення. Якщо дитина змінюється на очах – це сигнал «SOS». І тут важливо не вихоплювати телефон із криком, а поговорити. Вчасно почути, а вже потім, якщо треба, йти до фахівців. Бо іноді звичайна розмова рятує краще за будь-які цифрові обмеження.
Цифрова пауза: де шукати справжнє життя
Надмірний онлайн висмоктує самооцінку. Дитина порівнює себе з чужими яскравими картинками й почувається гірше. Щоб не втратити ґрунт під ногами, фахівчиня радить «цифрові паузи». Відкласти телефон, вийти на повітря, допомогти батькам. Це не заборона, а шанс дати нервам відпочити.
Вона направляє до перевірених джерел: ЮНІСЕФ, платформа «Ти як?», «Дія. Освіта» тощо. Головне – хотіти вчитися цієї нової безпеки. Бо в країні війна, і ворожі «гачки» в мережі – реальність, а не страховина.
Післяслово
Ця розмова – не маніфест проти інтернету, а нагадування, що ми часто лишаємо дітей посеред інформаційного океану без рятувальних жилетів. Безпека починається не з налаштувань у смартфоні, а з вечірнього чаю й щирого запитання: «Як пройшов твій день? І в школі, й онлайн?» Жоден антивірус не замінить дитині відчуття, що вдома її зрозуміють і захистять. Навіть від того, що не має тіла, але здатне боляче поранити.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
