«Церква разом із державою та народом відвойовує Незалежність», – благочинний Тальнівщини

Українці з давніх-давен, в добробуті чи в скруті, звертаються до церкви за спокоєм, за порадою та підтримкою. Для більшості громадян сучасної України церква й досі лишається своєрідним місцем сили, особливо в лихоліття війни. Однак, як і всі інші сфери життя, релігія не може не змінюватися під впливом часу та подій. Про те, яку трансформацію пройшла українська церква в часи Незалежності, нашим журналістам розповів благочинний ПЦУ Тальнівщини Андрій Гаргат.
Як змінилася українська церква за 32 роки незалежності?
– Церква зміцніла, отримала підтримку і серед народу, і в державі. Отримала авторитет, люди повірили українській церкві. І вона укріпилася, просвітила людей і йде в напрямку з народом. Я можу навіть сказати, що українська церква вивела багато людей із рабства церкви московського патріархату.
Чому зараз важливо, щоб церква в Україні була єдиною?
– Зараз, як ніколи, людям необхідна підтримка церкви. Так склалося, що як війна йде між Україною і росією, так само і українська церква вимушена воювати із російською, щоб об’єднати народ. Адже разом набагато легше виборювати свою незалежність.
На вашу думку, які ще кроки необхідно зробити українській церкві і самим людям, щоб прийти до цього об’єднання?
– Ми робимо все для того, щоб люди зрозуміли, хто є хто і вийшли із того туману, але дуже багато залежить від народу. Важливо, щоб люди усвідомили, на якому шляху вони перебувають. Ми бачимо, що у багатьох селах та містах, коли йде мова про перехід до ПЦУ, прихильники московського патріархату влаштовують різні провокації і навіть бійки. Також багато що залежить від настоятелів храмів, адже не всі приймають рішення про перехід. У свою чергу ми робимо все від нас залежне і головне, я думаю, це не зупинятися та не заморозити все це діло. Звичайно, що нам теж не легко, адже у людей різні настрої, але Христос терпів і нам велів, я вважаю, що ми на правильному шляху.
Як ви вважаєте, чи вдасться достукатися до людей, які є прихильниками церкви московського патріархату?
– Шлях є завжди. Що не в наших руках, те в руках Божих. Якщо вони вважають себе віруючими людьми, то в кінці-кінців Господь просвітить їх і допоможе нам. Наприклад, навіть якщо взяти апостола Павла, до того як він став апостолом, він був ревним гонителем церкви, але коли Христос до нього явився і пояснив все, він змінився. Тому ми маємо надію, адже завдання церкви – спасти людські душі. Якщо ми зможемо об’єднатися і молитися разом, то ми спасемося всі.
Як трактує християнська релігія поняття незалежності, у нашому випадку країни?
– Хоч і кажуть, що церква від’єднана від держави та, на мою думку, цей наратив придумали у радянські часи. Я вважаю, що церква і держава – це одне ціле. І зараз це дуже помітно, коли ми усі разом відвойовуємо Незалежність нашої країни. Церква є духовною основою народу, а держава – це і є люди. Церква цілком позитивно відноситься до Незалежності і разом із державою, і з народом відвойовує її Незалежність. У нас є багато священників-капеланів, які також гинуть за Незалежність нашої країни. Ми разом із Україною плачемо, сумуємо, радіємо і чим можемо допомагаємо.
Що особисто для вас, не як для священника, а як для звичайного українця означає Незалежність?
Я вважаю, що залежними ми маємо бути лише від Бога і від його законів, а на основі законів Божих створені і державні. Бог нам дав вільну волю вибору, ми бачимо, де погано, а де добре і можемо обирати це. А коли ми бачимо, що це погано, а нам говорять, що це добре – це вже є рабство. Так-от, незалежність визволяє нас із цього рабства. Незалежність важко пояснити словами, це потрібно відчути. Так само, як любиш свою матір, любиш свою землю, любиш свою державу, любиш свій народ. З повагою ставишся до інших народів, які є теж незалежними та демократичними. Я взагалі вважаю, що зараз бути українцем – це велика честь, і кожен, хто живе на своїй землі, має відстоювати її незалежність, бо це найцінніше. Ми на цій землі народилися, на цій землі й спочивати будемо, і ми маємо залишити якийсь слід за собою на цій землі, щоб навіть коли ми підемо, про нас пам’ятали.
Тая КАЯФЮК
Читайте також: Як чиновник Звенигородської військової адміністрації править службу у московській церкві



