Вісті Черкащини Через роки разом: історія подружжя з Тальнівщини, вища за час
Кохання, загартоване часом, – справжнє диво. Як витримане вино, воно з роками стає тільки ціннішим. 65 років разом – ціла епоха! Радощі та випробування, перемоги й труднощі… але завжди з любов’ю та відданістю. Залізне весілля відсвяткували Єлизавета Гаврилівна та Василь Миколайович Мазури з села Антонівка на Тальнівщині.
Такий ювілей – справжня рідкість, що підтверджує силу та непорушність сімейних уз. У чому ж секрет щасливого подружнього життя довжиною в понад пів століття? Про це розповіла їхня онука Олена Бабенко.
«Молодята» обоє народилися в Антонівці, жили поряд, тож не дивно, що їхні долі переплелися. За словами Єлизавети Гаврилівни, вони, як то кажуть, «з дитинства один до одного приглядалися». Батьки, помітивши взаємну симпатію дітей, не лише не перешкоджали почуттям, а навпаки – підтримували й допомагали у створенні нової сім’ї.
Святкування тривало цілий тиждень. У п’ятницю, на дівич-вечорі, дівчата зібралися в хаті нареченої й «торочили» рушники. У суботу та неділю гості весело гуляли на весіллі. Увесь наступний тиждень свати ходили один до одного в гості. Добре, що жили недалеко. Обручок у ті часи не було, як і весільної світлини, зате пам’ять про цей день зберігалася в серцях.
Потім жваво, з юнацькою енергією молодята заходилися ставити хату. Допомагали їм батьки. Лізин тато, умілий різьбяр, промовив заклинання: «З верби й лози, Боже, нам допоможи, розпочнемо будуватися». Невдовзі на городі Василевих батьків виросла затишна оселя. Зі світлими вікнами, що виблискували на сонці, та з добірним дахом, на якому весело співали пташки.
У 1961 році в родині народився син Микола, а в 1963-му — донька Валентина. Згодом вона розрослася: тепер у Мазурів четверо онуків – Олег, Олена, Тетяна й Андрій – і семеро правнуків: Владислав, Богдан, Аліна, Євген, Ярослав і дві Поліни.
«Усе життя дідусь і бабуся прожили в селі, трудилися, – каже Олена, – були такими хазяями, що не гайнували жодної хвилини, порали город, доглядали птицю й худобу».
Єлизавета Гаврилівна та Василь Миколайович важко працювали все своє життя. Вона була ланковою, а він понад 40 років трудився водієм у місцевому господарстві, зокрема возив добірне зерно від комбайна. Їхні онуки: Олег, Олена, Тетяна й Андрій – завжди з теплом згадують літні канікули, проведені в селі. Дідусь часто брав їх із собою в поле, де вчив любити землю та працю. Усміхаючись, казав: «Зима спитає, що в жнива робили». Ніжно пригортав їх до себе, ніби передавав мудрість поколінь. Діти пасли корову, вудили рибу, поралися в городі, з дідусем ходили на сінокіс. Ніколи не зітруться з їхньої пам’яті п’янкі пахощі ясного й високого хліба, пухких пиріжків з бабусиної печі.
Біля чепурної хати Мазурів розцвітають пишні квіти, даруючи навколишньому простору неповторну красу. Город вражає чистотою й порядком. Тут усе скопане, прополене, висмикане, полите, підв’язане. Кожен пагін вирощений з любов’ю. У хаті й на подвір’ї панує охайність. Любов до неї господиня перейняла від своїх батьків. Цей затишок – родинна спадщина, що живе в кожному куточку обійстя.
«Бабуся гарно вишиває, шиє, а ще в’яже гачком килимки з ниток «Дарничанка», укладаючи в кожен стібок і візерунок тепло своїх рук», – говорить Олена.
Ось така вона – казка кохання, що триває вже 65 років. Навчає цінувати кожну мить, проведену поруч з рідними людьми. Немов найдорожчий скарб, берегти родинні цінності. Почуття Єлизавети Гаврилівни та Василя Миколайовича – приклад для наслідування, що надихає вірити в щастя.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
