«Через кордон порушники переносили все: від наркотиків до виделок, чайників та утюгів»

У прикордонних військах на рубежі з Іраном В’ячеслав Зозуля з Тального, що на Черкащині, прослужив 2 роки. Та сказати, що це було його мрією з дитинства, було б неправдою. На момент, коли хлопчина досяг 17-річного віку і вступив до Стеблівського училища, де навчався на монтажника радіотехніки, його старший брат демобілізувався. Він служив у Кіркінському прикордонному загоні та був в Афганістані. Та й цей факт не можна назвати вирішальним у виборі В’ячеслава. Під час навчання в училищі, а це був 1986-й рік, студенти, серед яких був і Слава, виготовляли стенди з іменами Героїв Радянського Союзу та загиблих в Афганістані. Хлопці захопилися цією справою не на жарт. Події в Афгані на той момент були у розпалі. А коли дізналися, що майстер училища Василь Володимирович, який був ще й тренером баскетбольної команди (а В’ячеслав грав у цю гру добре ще зі школи), – прикордонник, це й зіграло визначальну роль. Разом з однокласником Сергієм, якого Слава знав із дитячого садочка, хлопці вирішили вступати до Голіцинського прикордонного училища. Фізичну підготовку склали успішно:
– Ми і колесо крутили, і підтягувалися. Та проблема була в іншому – у наших нерівних побитих носах. А це була структура, де все мало бути ідеально. Вирішили, що рівняти перенісся не будемо, – розповідає В’ячеслав Володимирович. – Пізніше я написав рапорт, що хочу служити у прикордонних військах. Призвали мене в армію з Тальнівського військкомату. Забрали не відразу після закінчення училища, я ще деякий час працював на «Мінводах» вантажником. Хотів попасти у Середньоазіатський прикордонний округ, а відслужив у Закавказькому. Разом зі мною з Тальнівського району призвали ще кількох хлопців. Здається, з Глибочка, з тих країв. Цілу добу пробули спочатку у Черкаському військкоматі. До нас приходили офіцери і, так би мовити, «купляли», кого треба було. А у військовому квитку, у вставній брошурці, тоді олівцем писали: «220». Це означало, що ти потрапиш до прикордонних військ. Однозначно. Потім на станції Шевченкове групували ешелони. Їхало нас багато. Дорогою ми, молоді, дуркували, питали, куди їдемо. Всі казали: «На Південь». Зупинок практично не було. А як і були, то короткі. За три доби зупинялися всього кілька разів, але нікого нікуди не відпускали.
Служити випало у Пришибському прикордонному загоні, на кордоні з Іраном. Найперше, що вразило молодого хлопчину, – це свіже повітря та тепло. А ще – неймовірний аромат вічнозелених дерев, назви яких не запам’ятав.
–Тепло, а тобі дають шапку, шинель і заставляють повзати. Зими там не було. Сніг лежав у горах, а в низинах його не було ніколи. Спочатку була «учебка». Старшина нас ганяв добре. Вчили жорстко, але справедливо. І навчили, я рахую. Не добув тут пів місяця з трьох необхідних. На кордоні було неспокійно, була напруга, солдат не вистачало. Я потрапив до 5-ї прикордонної застави з кодовою назвою «Пайка». Особового складу нас було чоловік 40-45, точно не пам’ятаю. Дідівщини не було, хоч дідами старших називали. Пам’ятаю, як діди вчили швидко ходити: за кілька годин пробігли лівий фланг (6 км) туди й назад, постирали п’яти. Все загоїлося, але точно знали, скільки часу треба, щоб подолати відстань. Цю ділянку кордону не можна було назвати ні важкою, ні легкою, бо від системи до кордону, часом, було до кілометра, тому піймати порушника було непросто. Майже під 6-ю заставою був радіолокаційний пост. Звуки машини чи ходи ми вміли розрізняти. І щойно вичислили, на місце висувався секретний наряд.
Як каже В’ячеслав Володимирович, місцевих поблизу не було. Зустрічали їх, коли їздили по воду в аули. Запам’ятав чоловік і їхній гарячий чай. На заставі готували плов та пекли лаваші, загалом же годували «за стандартом».
–Ми картоплю смажили, давали нам ковбасу, тільки в баночках, – пригадує прикордонник. – Ми її називали «фаршированими сосисками», – сміється.
На 5-й заставі В’ячеслав прослужив недовго. Написав рапорт у сержантську школу. Після закінчення старший сержант потрапив у 13-ту мангрупу, згодом її перейменували на десантно-штурмову, і назад. Пам’ятає, як потрібно було охороняти 240 км кордону, 90 з яких місцеві просто знесли, аби вільно пересуватися й ходити до родичів.
Часто доводилося сидіти у засідках, а іноді навіть видавати себе, затягуючись цигаркою. Порушників вистачало, діяли переважно уночі, робили «закладки», які по цей бік кордону місцеві відкопували, прикриваючись тим, що пасуть овець.
–Через кордон порушники переносили все: від наркотиків до виделок, чайників та утюгів, – каже В’ячеслав Володимирович. – Ловили на гарячому багатьох, привозили їх у загін. Якось двох (а нам серйозні хлопці попалися, з судимістю) доставляли аж у Баку. Служба була хоч і нелегкою, зате цікавою. Як відслужив, то казав, що пішов би знову.
Не обходилося без курйозів. Хлопці любили пожартувати. Коли на землю опускався чи то дрібний дощ, чи густий туман, і під ногами чвакало, навіть хитрували, щоб не виїжджати на лінію кордону в таку погоду.
–Щоб підняти температуру, треба було розжувати та ковтнути стержень простого олівця. Як зробив це – знай, нікуди не відправлять.
На Закавказзі серед прикордонників траплялися В’ячеславу земляки. Пригадує, коли були на завданні, не вистачило їжі. А 3 дні ще якось потрібно було протриматися. Поїхав на 12-ту заставу, де поваром служив тальнівець Євгеній Проценко.
–Як зустрілися, сказав: «Женя, виручай». До своїх хлопців я повернувся з продуктами. Дали нам картоплі, кілька кілограмів макаронів та крупів.
З Черкащини у мангрупі, окрім В’ячеслава, служили також Олег Куць із Драбова, та Олександр (прізвища не пам’ятає) зі Стеблева. Хлопці дружили. Пізніше В’ячеслав дізнається, що Саша вже після армії працював у МНС та загинув на пожежі.
Після служби в армії пройшло майже 30 років. За цей час багато води втекло. Разом з дружиною Наталею виховали двох дітей – сина Владислава та доньку Анну. До речі, саме Аня якось зробила батькові сюрприз – подарувала німецьку вівчарку. Назвали Арексом – майже як Аракс (саме так звалася одна з річок, що протікала в Ірані). «Років зо два я не міг пригадати, де ж чув цю назву», – сміється прикордонник.

Ольга ОСІЯНЕНКО