Вісті Черкащини «Чекайте, моліться і не втрачайте надії», – радять матері військових з Тальнівщини
Щорічно, починаючи з 2000 року, у другу неділю травня ми відзначаємо День Матері. Отже, цьогоріч ця дата припадає на 8 травня. Сьогодні, як ніколи, болить, материнське серце, чия дитина знаходиться у зоні бойових дій, бо не змогла, наприклад, виїхати, пече в грудях матерів, які втратили своїх дітей у цій війні, а ще пронизує несамовите почуття провини, що не вберегла, не порятувала… А скільки матерів чекають на своїх синів та доньок, які стали на захист нашої крани, кожного з нас.
Інна Собран із Павлівки Першої вже вдруге проводжала сина у відрядження. 23-річний Сергій, який має дружину та маленьку донечку, сказав: «Це мій вибір і ви повинні змиритися з цим». Поїхав, де й застала війна.
– Переживаємо за нього, звісно, як і будь-які батьки, родина, – каже мама. Розповідає, що неодноразово передавали синові передачі, пакували необхідне: продукти, каремати, спальні мішки та інше. Доставляли зібране переважно за допомогою волонтерів, бо «Новою поштою» надіслати зараз, на жаль, неможливо через бойові дії на тій території, де служить Сергій. З сином тримають зв’язок по телефону, як не працює мережа мобільного оператора, просять писати в інтернеті:
– У нього завжди все добре, що б не було, – каже Інна Василівна. – Він ніколи ні на що не скаржиться. Ми молимось, усі гуртом. Переконана, що молитва захищає наших хлопців.
Усіх матерів, чиї сини пішли на війну, жінка заспокоює: «Чекайте, моліться і не втрачайте надії. Все буде добре», – каже вона.
У Юлії Василівни Шахрай із Соколівочки два сини-соколи. Назарові 30, він має свою сім’ю – кохану дружину та маленьку донечку. Меншому Владові лише 23. Обидва хлопці, без перебільшення, – приклад того, якими мають бути сини. Виховані, чемні, люблячі, порядні, добрі, вміють дружити, поважають старість та не обійдуть нужденного. А ще як брати дуже дружні, один за одного стоять горою. Так було до війни. Назар жив та працював в Києві. Коли Влад закінчив школу, брат забрав його до себе. Жили, працювали, часто навідували маму з татом, допомагали бабусям у селі. Коли прийшла біда на рідну землю, не роздумуючи, пішли до військкомату. Як завжди – разом, вдвох. Отримали повістки, нині знаходяться в навчальному центрі – будь-якої миті готові йти на війну.
А мати, як вона в цей час, рідна? Скільки сліз виплакала? Скільки молитов проказала перед святим образом Богородиці? Чим душу заспокоювала?
Вона малослівна. Говорить, стримуючи сльози. Каже, єдина розрада – маленька внучка Міланка, яка зараз з невісткою живе в них. А ще уроки в школі – бо Юлія Василівна вчитель історії та образотворчого мистецтва Соколівоцької гімназії. «Заняття проходять онлайн, їх підготовка забирає багато часу. Це те, що відволікає і дає можливість забути про війну», – зізнається.
Запитую, чи приходить муза, бо знаю, що Юлія Василівна пише вірші, має чудовий голос та гарно співає, до того ж, має акторські здібності. «Таке відчуття, що в душі щось надірвалося, нічого не писалося. Так важко було спочатку, в перший місяць. Тепер трохи опанувала себе, написала кілька віршів. Ходила навіть в будинок культури – заспівала одну пісню, дівчатка попросили», – відповіла.
Я передивилася відеозаписи на сторінці Соколівоцького клубу: один вірш Юлії Шахрай читає другокласниця Вікторія Мороз, інший – сама поетеса: «Мені весь час привиджується кат, який стріляє у весну і в мене». До мурашок, не так?
Наостанок наша співрозмовниця побажала всім Перемоги й миру, щоб швидше закінчилася війна і кожна жінка дочекалася свого сина, чоловіка, брата, коханого.
А ще вона попросила привітати з Днем матері своїх трьох мам: рідну маму, тітку Валю – другу маму та маму-свекруху, а також всіх-всіх мам України.
Галина Платонівна Шелест з Мошурова на Тальнівщині привітна, неймовірно добра і чуйна мама двох дітей та бабуся 4-х онуків. Старший син Богдан – військовий, навчався на прикордонника, а менша донька Світлана – лікар. Жінка каже, завжди підтримувала їх у виборі професії. Супроводжувала під час вступу, разом з ними хвилювалася та переконувала, що все буде добре, головне в те вірити.
Розповідає, що син був дуже наполегливий, впевнено крокував до своєї мети. Він хотів стати військовим. З першого разу вступити йому не вдалося, хоча й нормативи були складені, проте їх повідомили, що не пройшов. Богдан не розчарувався, як каже Галина Платонівна, і впевнено спробував свої сили наступного року. Коли у нього вийшло, то сама раділа, мов дитина, адже синова мрія здійснилася.
Такою ж підтримкою вона була й для своєї доньки. Знала, що Світлана хоче бути лікарем, тому ні в якому разі не переконувала її обирати іншу професію і увесь час всіляко допомагала.
Нині Богдан лікується за кордоном. Його поранило в одному бою, коли боронив свою країну від нападу ганебного ворога у Київській області. Галина Платонівна дуже хвилюється за нього, а найбільше переймається тим, що не може бути поряд. Її розраджують онуки, які зараз поруч з нею.
Галина Платонівна 42 роки пропрацювала вчителькою молодших класів. Каже, що кожна дитина була для неї та й залишається до цього часу, як рідна. Тож, коли бачить, що її вихованці обрали недобросовісний шлях, стали пиячити чи щось інше, то думає, що, можливо, це вона десь недогледіла, щось упустила.
Жінка має захоплення – вишиває, в’яже і спицями, і крючком. Вишиті картини, каже, роздавала людям, в’язала покривала та речі для онуків, плела макраме. У будинку скрізь її роботи – і серветки, і килимки, і занавіски з макраме. У школі також було багато її робіт, навчала й дітей тієї майстерності. Каже, нині поставила собі за мету навчитись в’язати гамаки. Зробить їх для дітей, щоб почепити на ігровому майданчику у селі. Так хоче віддячити односельцям за те, що відгукнулися на збір допомоги її синові.
Галина Платонівна розповіла, чому для неї так важливо робити добрі справи:
– На все життя я запам’ятала слова чужої для мене жінки, яка колись виручила мене, коли я приїхала до сина в госпіталь, а переночувати було ніде. Вона запропонувала залишитися на ночівлю у її будинку, залишила мені ключі, а сама пішла на роботу. Тоді ж я запитувала, чим можу віддячити, та вона сказала «нічого не треба, сьогодні я вам добро зробила, а завтра ви комусь – на цьому світ стоїть». Тож до цього часу керуюся цими словами і дітей навчаю. І знаю, якщо вірити в добро, то воно й приходитиме до тебе.
До Дня матері жінки бажають всім мамам миру, щастя їхнім дітям, адже переконані, якщо все добре у дітей, то й вони тоді будуть щасливими.
Ольга ОСІЯНЕНКО, Ліна ЯЛОВСЬКА, Ольга МОСКАЛЕНКО
