Вісті Черкащини «Чарівні жіночки» з із села на Тальнівщині: їхня пісня тримає світ
Коли війна торкається кожної душі, українська пісня – то вже не тужлива чи весела мелодія, а справжнісінька молитва. У селі Колодисте, що на Тальнівщині, живуть жінки, які бережуть її, уплітаючи в життя, як колись наші прабабусі ув’язували стрічки до віночків. Вони – «Чарівні жіночки». Про них нам розповіла завідувачка Колодистенського будинку культури Валентина Руденко.
Витоки: колись і тепер
Колектив – як стара пісня. Колись звучав гучно. У 1984-му, потім у 1986-му – перемоги на районних оглядах. Фестивалі: «Джерела», «Глибини народні», «Великодній благовіст».
А потім – тиша. Село жило, але без голосу.
У 2019-му Валентина Руденко, уже директорка будинку культури, сказала собі: досить.
«Мені було шкода, що село втрачає свій голос. Ми ж маємо стільки гарних жінок, які співають, як жайворонки. І я не могла дозволити, щоб ця пісня замовкла», – сказала вона. І почала. З того першого складу залишились дві. Ніна Михайлівна Торура. Олена Василівна Ворошилова. Тримають лад. Пам’ятають, як було. Ведуть за собою. Міст між тоді й тепер.
Їх поєднала українська пісня
У «Чарівних жіночок» – різні долі. Неоднакові історії. Проте одна пісня й спільна любов до неї. Усіх жінок, окрім любові до пісні, об’єднує повага. «Ми стали однією великою родиною. Репетиції – це не лише підготовка до виступу, а й зустріч друзів, де ми спілкуємося та ділимося радісними і сумними подіями з життя», – підкреслює
Валентина Руденко – керівниця й натхненниця. Ніна Михайлівна Торура – найстарша. Понад пів століття з народною творчістю. Пам’ятає мелодії бабусь-прабабусь. «Поки є кому передати пісню, то залишаймо її в спадок. Бо завтра вже може не бути кому», – каже вона. І Валентина Петрівна усміхається. Бо знає: це правда.
Олена Ворошилова – колишня директорка Колодистенського СБК. Сцена для неї – як дім. Валентина Журавель – діяльна, колишня голова. Уміє тримати громаду. І в радості, і в біді. Василина Цілюра – мама керівниці колективу. Тиха, але сильна. Невидимий тил, але без нього – ніяк. Наталія Коваль світла, невтомна, щира. Від її довершеного співу – мурашки по шкірі. «Ми всі різні, але коли співаємо, то звучимо суголосно», – зазначає Валентина.
Сила пісні
Після довгої тиші – знову сцена. Спершу «Чарівні жіночки» брали участь у місцевих святах –скромних, домашніх. Потім – районних та обласних. І щоразу – оплески, сльози, усмішки. Їх запам’ятали на «Мелодіях золотої осені» у Тальному. Тоді співали, як востаннє. А цьогоріч покликали в Білозір’я – на «Фольклорфест-2025». Велика сцена, софіти, чужі й свої. «Чарівні жіночки» вийшли поруч з «Оріянами». Жниварські пісні, родинні мотиви, голоси, що пахнуть полем і хлібом, зачарували журі й глядачів. «Ми тоді зрозуміли, – згадує Валентина Руденко, – пісня, особливо старовинна, живе. Вона дихає разом з людьми. І коли зал вибухнув «Браво!», я відчула: ми ще як потрібні». Глядачі стояли. Аплодували довго. Організатори дякували за щирість та справжність. Їх не завчиш і не зіграєш. На фестивалі зібрали понад дев’яносто тисяч гривень для ЗСУ. І «Чарівні жіночки» розуміють: пісня теж воює. Тільки по-своєму – без зброї, але з незупинною силою.
Репертуар з глибин душі
Жінки співають для всіх і про все. Обрядові пісні. Про жіночу долю, що не раз ламалася, але не здавалася. Про війну, бо тепер кожна пісня має свій фронт. Репертуар добирають самі. «Обов’язково вивчаємо та записуємо старовинні пісні з репертуару Ніни Михайлівни та Олени Василівни, щоб їх не втратити, – підкреслює очільниця ансамблю. – Ці твори – перлина народної творчості, яка несе в собі нашу історію, пам’ять та традиції». Колектив тримається автентичного фольклору своєї місцевості, проте не боїться шукати нове. «Іноді ми додаємо сучасні елементи, – зізнається пані Валентина. – Хочеться, щоб зазвучало яскравіше. Але суть завжди одна – правда й душа».
Мрії після війни
Сьогодні для «Чарівних жіночок» головне – співати. Підтримувати. Бо мовчання тепер болить гірше за сльози. Учасниці вірять: після перемоги знову збиратимуть повні зали, і люди приходитимуть і послухати, і зажити тією піснею разом з ними. Мріють створити молодий колектив, щоб передати дітям свій досвід, свої мелодії, своє серце. Бо українська пісня не має віку, тільки пам’ять і силу. «Ми всі чекаємо того дня, – каже Валентина Руденко, – коли можна буде співати не крізь біль, а від радості. Коли наш голос знову буде легким, а слова – світлими. Українська пісня тоді зазвучить по-новому: вільно, гордо, сильно».
Післяслово
Коли жінки з Колодистого співають, стихає світ. Вітер перестає шуміти. Сонце, навіть зимове, світить тепліше. У цих аматорках – тиха сила землі. Без промов, без нагород. Вони не прагнуть слави, лише співають, як колись їхні матері. І кожна пісня – своєрідна молитва. За життя. За любов. За Україну. І поки звучать ті чисті голоси, живе Колодисте – частинка великої України.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
