Бути водієм вантажівки, далеко від сім’ї, у, фактично, спартанських умовах, – далеко не мед

• Про далекобійника з Тальнівщини, який працює за кордоном

Вже 5-й рік поспіль 32-річний Вадим Дорош із Гордашівки, що на Тальнівщині, курсує (з перервами) дорогами Європи. Каже, що вивчив їх доволі гарно, а подекуди навіть краще, аніж українські. За кермом він – як риба у воді. Працює далекобійником. Найпершим його транспортом у житті був мотоцикл «Ямаха», таке собі хобі, потім пересів на авто, яке згодом продав. А коли постало питання фінансового благополуччя, тоді, коли в Україну прийшли скрутні часи, коли тільки починалися перші заворушення, Вадим вирішив їхати закордон, аби заробити. Як зізнається, спочатку навіть хотів переїхати до Польщі, проте швидко передумав. Каже, що вдома краще. На час нашого спілкування Вадим саме кермував, повертаючись з Німеччини до Польщі на базу, фірму, на якій працює.

–Це словами не передати, це треба поробити, – сміється телефоном. Коли розмовляємо, чути, як працює навігатор, озвучуючи кількість кілометрів до фінішної точки. – В мене невеличка вантажівка, 8 метрів завдовжки, 3,5 тонни. І в таких габаритах машини є свої плюси: можна під’їхати спокійно до продуктового супермаркету і купити свіжі продукти, фрукти. Чого не скажеш про тих, хто кермує багатотонну фуру, яка до міст не має права заїжджати. Але водії таких машин, як правило, за кермом проводять не більше 9-ти годин на добу. З моєю ж машиною все по-іншому. Бувають маршрути, що без зупинки треба подолати 900 км. Як стаються, буває, які пригоди на дорозі, все покриває страховка. Іноді з паркінгом проблеми виникають.
Я їжджу по всій Європі. В основному – це Німеччина, Швейцарія, Австрія, Голландія, Бельгія, Чехія. До деяких країн потрапляю рідко. Наприклад, за 5 років роботи у Італії я був тільки один раз, так само і в Данії та Словаччині. Возимо усе, крім їжі, тварин та медикаментів: одяг, запчастини до авто, сільськогосподарської техніки. Недавно возив медичне обладнання. В період карантину люди виходять до автобану, дякують, що не покинули, бо це дуже відповідальна робота. Ми не злякалися, не сидимо вдома, бо багато хто (фірми) сидить на карантині. Коли приїжджаю з дому у Польщу, підписую всі документи, скупляюся в супермаркеті за свій рахунок, вантажуся і їду за маршрутом. Стараюся в період карантину не контактувати з людьми, приїхав на базу – підписав документи і чекаю в машині.

В дорогу рушаю сам. Вивчив їх усі і де яке місто знаходиться. Німецьку мову, правда, знаю не дуже. Краще б у школі вчив німецьку, ніж англійську. Хоча й вона мені пригодилася. Бо в Голландії в основному англійською розмовляють. Люди, як і кругом, зустрічаються різні. Є такі, що поможуть, розкажуть, покажуть, кавою почастують. На польській фірмі працює багато українців, в Німеччині – поляків.
Із розповіді Вадима відразу стає зрозуміло, що бути водієм вантажівки, далеко від сім’ї, у, фактично, спартанських умовах, – далеко не мед. Закордон хлопчина їздить на 3-4 місяці, на довше не витримує:
– З дому відпускають мене, плачучи. Діти та дружина ждуть мого повернення з нетерпінням. 15-го числа буде 3 місяці, як поїхав на заробітки. Важко. Деякі хлопці попривикали. В кого немає сім’ї, тим все одно. Бути далекобійником – справа невдячна, адже це недоспані ночі, постійне недоїдання (буває, нема коли і їсти приготувати, бо треба увесь час їхати), за 5 років посадив зір. Є ресторанчики, але все коштує грошей. Наприклад, у Німеччині поїсти – шніцель, картопля фрі і салатик – це в районі 10-11 євро. А зарплату отримуємо злотими. Страви національні пробував. Але наше краще. У Польщі подобається «журик» – суп, «галонка» – рулька. В Німеччині в основному їдять напівфабрикати. Колись у Франції пропонували спробувати жаб’ячі лапки. Не погодився. Хоча кажуть, що воно смачніше, ніж куряче м’ясо.
Живемо в основному в машинах, є «спалка». Зараз по автобанах є заправки, на них – ресторації, де можна покупатися, попрати. Прання і сушка разом – 6-8 євро. За гроші тут можна, як кажуть, все. Як є вільна хвилина, дивлюсь кіно. Гуляти містами зараз не хочу. Краще в машині посиджу. Якби не карантин, то гуляв би. У Дрездені був не раз, люблю це місто, красиве. Музеї люблю, вони підсвічуються як у Польщі, так і в Німеччині. Дуже гарно. Але в Польщі чистіше, ніж у Німеччині.
У період карантину, як повідав Вадим, у Європі найперша проблема – це відсутність робочої сили, адже багато заробітчан покинули все і поїхали додому. У Німеччині, наприклад, розпочався сезон спаржі, а працювати нікому. Так само не вистачатиме робочих рук і в Польщі, де скоро відкриється сезон збирання полуниці. Розповів далекобійник, як живуть там, як кажуть, де нас немає:
– У німців, наприклад, теж є бідність, каже Вадим. – Вони орендують житло, бо свого немає. Мінімальна зарплата – 1200 євро, 500 з яких треба заплатити за оренду квартири. Живуть у Німеччині нормально ті, хто має спадок. Ті багаті. А решта живуть у кредитах. Так само, як і поляки.

На щастя, зовсім скоро Вадим планує повернутися додому, до дружини та донечок. Чутно, як машина вмовкає, а навігатор сповіщає про кінцевий пункт. Та розмову не обриваємо. Чоловік каже, що скучив за домівкою. Що завантажиться і поїде в 7-денний рейс. А потім – додому. Хочеться йому, щоб навколо будинку, який придбав у невеличкій Гордашівці неподалік Тального, було гарно, щебетали діти, щоб на осінь посадили з дружиною сакуру у молодому садку, де вже, сподівається, на наступний рік зацвіте магнолія. Отаке воно, просте щастя звичайного кермувальника – серед квітучого саду на своїй землі, поруч із сім’єю.

Ольга ОСІЯНЕНКО