Вісті Черкащини «Брат за брата»: історія військового з Тального
Роман Савченко – молодий, сильний, усміхнений українець. Колись мріяв про подорожі, риболовлю, родинні свята й мирне життя в Тальному. Сьогодні ж його будні – то передова, молитва, побратими й віра в Перемогу. Бо, як каже він сам, «боронити країну – честь і воля, дух моїх пращурів».
Хлопець із Павлівки
Роман Савченко народився й виріс у селі Павлівка Перша, яке нещодавно відзначило 200-річчя з дня заснування. «Я – середньостатистичний працьовитий українець, – зазначає він. – Люблю людей, тварин і природу. Маю хобі: риболовлю, полювання, техніку, спорт і мотоцикли».
Воїн завжди шанував своїх батьків і пишався родиною: «Маю двох братів. Нас троє. Ми завжди були “брат за брата”. Так нас виховали».
З любов’ю згадує донечку Мілу: «Люблю її дуже-дуже й мрію обійняти хоча б ще раз… Пам’ятаю її маленькі долоньки в моїх руках».
Після закінчення школи Роман працював інкасатором в Одесі, а згодом придбав будинок у Тальному. Саме тут і жив, коли доля покликала його до зброї.
Сила братерства і молитви
Роман часто говорить про побратимів, як про родину. Їх об’єднують молитва, гумор і взаємна підтримка. «Молитва – перше, що тримає нас. А ще «Декалог націоналіста». Нас єднає ціль – вибити ворога з нашої землі».
Попри небезпеку, хлопці не втрачають людяности: підтримують один одного у важкі хвилини, знаходять час для жарту, пісні чи танцю. «Навіть поранений боєць може пританцьовувати під новий український ремікс. Ми сміємося, бо інакше не витримаєш».
А коли хтось із побратимів замикається в собі, інші підходять тихо. З чаєм, какао, спогадами й добрим словом. «Ми так уже вмієм – мовчки обійняти й вислухати. Бо серце живе й одне».
Будні війни: страх і віра
«Сказати, що не страшно – неправда. Але свій вибір я зробив. Шлях у воїна один – нищити окупанта», – каже Роман. Найбільше боїться не смерти, а втрати себе, розуму, людяности. «Страшно втратити країну і рідний дім».
Та навіть у пеклі війни є місце для гумору. Роман ділиться історією про російського полоненого, у кишені якого знайшли записку від дітей з окупованого Донбасу: «Дядя солдат, умри. Ми хочем жить. Нет войне».
«Ми сміялися, – каже Роман, – бо навіть діти там розуміють, хто ворог і за що ми стоїмо».
Мрії про мир і повернення
Роман часто уявляє, як повернеться додому після Перемоги: «Хочу приїхати на білому “мерседесі”, у формі, з букетом білих троянд для мами й Київським тортом. Потиснути руку батькові, обійняти донечку, усіх земляків, бо я вдома, живий, з Перемогою».
Він вірить, що після війни найважливішими стануть знання, людяність і здатність допомагати ближньому: «Після перемоги потрібно мати медичні навички, силу духу, витримку й досвід, які ми мусимо передати дітям».
Подяка і звернення до людей
У своєму посланні до земляків Роман звертається з глибокою вдячністю: «Ви – наш тил, наш дім, наша любов. Без вас ми – ніяк. Прошу: бережіть віру, добро, любов і силу в серцях». Він дякує батькам, братам, побратимам, Президенту, керівництву міста Тальне та місцевим меценатам.
І просить усіх не забувати головного: «Любіть Україну. Виховуйте дітей гідними людьми. Шануйте батьків. Чекайте своїх воїнів, бо ви – все, що в нас є».
Післямова
Роман Савченко – це обличчя справжнього українського воїна: простого, чесного, з відкритим серцем і глибокою вірою. Він не прагне слави – лише миру, родини, дитячого сміху й тиші після вибухів. «Я вже не той цивільний Рома з Тального. Війна змінила мене. Але я хочу, щоб ми стали добрішими й дружнішими. Бо тільки разом ми – сила і нація незламна».
Слава Україні!
Героям Слава!
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
