Вісті Черкащини «Бо це нашим хлопцям»: нові історії подружжя з Тального
Хоча робота для фронту не припиняється ні на мить, Надія Степанівна й Володимир Васильович Маліванчуки з Тальнівщини не знають утоми та зневіри. Уже третій рік поспіль, попри хвороби, морози й літню спеку, вони невтомно трудяться. Не заради слави чи подяк, а щоб зігріти душу і тіло наших захисників. Їхній дім давно став волонтерською кузнею, де день і ніч кипить праця. Тут готують ситну тушкованку й домашню кров’янку, коптять сало, з материнською ласкою та теплом ліплять голубці й котлети – такі, що пам’ятаються ще з дитинства.
У кожному рукотворному дарі – їхня любов, віра і надія. Не словами, а ділами подружжя говорить про найголовніше: перемога – справа кожного з нас. «Адже це нашим хлопцям», – промовляє Володимир Васильович. У цих словах – сила, простота й непохитність їхнього духу.
Надія Степанівна, хоч і прикута до свого візка, уважно слідкує за роботою і твердо каже: «Зупинятись не можна, поки є сили». Володимир Васильович, мов старий дуб, що міцно тримається землі, усміхаючись, додає: «Наша кухня працюватиме, доки руки тримають ложку».
Перші спроби й «секрети» смаку
Порося для першої кров’янки подарував Владислав Мельник. До голів і м’яса докупили ще серце, легені, язики, печінку – усе, як годиться. Кров – найважливіший, але й найпримхливіший інгредієнт цієї страви.
Володимир Васильович згадує: «Перший раз робили наче й за рецептом, а все ж без діла рук не пізнаєш правди. Сало тоді різали тонесенько, а воно ж мало бути товстіше, щоб соком пішло в м’ясо». Незважаючи на перші труднощі, результат вийшов чудовий. Хлопці смакували кров’янкою, адже для них то була дивина посеред тушкованок і каш. Окрім неї, цього разу накоптили багатенько сала.
Без таких людей і кроку нікуди
«Брати Новаки з Веселого Кута – то справжні золоті руки, – каже господар з повагою. – І бройлерів виростять, і поросят дадуть. Коли приїжджають, то не з порожніми руками. Фермер Володимир з Веселого Кута, Сергій Рябий, Олександр Гординський щедро діляться дарами ланів». Коли овочі вродять, Маліванчуки готують з них смачні консерви й додають до інших страв, а також відправляють частину врожаю хлопцям на фронт.
Особливо цінна підтримка надходить від лікарки-стоматологині Оксани Михайлівни Цюрупи. Вона регулярно жертвує гроші на потреби бійців, а на відмову пана Володимира відповідає усмішкою та словами: «Це не вам, це хлопцям». Ці пожертви разом з власними коштами подружжя дозволяють закуповувати питну воду «Поляна Квасова», яку Іван із Мошурова привозить, користуючись своїми частими поїздками до Західної України.
Темпи менші, але серце – те саме
Через хворобу Надії Степанівни тепер готують переважно для 44-ї бригади, де служить син Віталій. Список замовлень різний: тушкованка, каші, вода. Удома – турботи, у Черкасах – лікарня. Але, як каже пан Володимир, «розганятися ніколи не пізно».
Прапор як найдорожчий скарб
Як найдорожчий скарб, лікарка й волонтер розгорнули прапор з підписами бійців 44-ї бригади 64-го батальйону. «Це найкраще, що могли нам дати хлопці, – тихо каже чоловік, проводячи рукою по тканині. – Бо вони нас захищають. Слава Богу, честь їм і хвала».
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
