Вісті Черкащини Білий лебідь над Кривими Колінами: Пам’яті морського піхотинця Артема Жовтобрюха
Небесний легіон Тальнівщини
Він поспішав жити, ніби знав, що доля відміряла йому небагато часу. У вісімнадцять уже тримав зброю, у двадцять – став легендою морської піхоти й гордістю рідного краю. Про життєвий шлях сина-воїна розповідає його мати Галина Станіславівна Жовтобрюх. Її слова – сповідь про допитливого хлопчика, який понад усе любив небо і свою землю, та про велике материнське серце, що вчиться жити в пустці, яку заповнює лише пам’ять.
«Його знали всі комбайнери»
Артем Жовтобрюх народився 11 квітня 1997 року в селі Криві Коліна на Тальнівщині. У дитинстві був надзвичайно допитливим. Його цікавило все –від техніки до зброї. Мати згадує, що син був напрочуд добрим, дуже любив тварин. Кожен, хто знав його в ті роки, запам’ятав як світлу й щиру дитину.
Малий Артемко був непосидою. Мама часто розшукувала його по всьому селу, а знаходила зазвичай на полі. Як не до трактора побіжить, то до комбайна. Місцеві механізатори добре знали малого дослідника: часто брали його з собою в кабіну й катали.
Згодом родина переїхала до Тального, де Артем пішов до першого класу школи №3. Навчався старанно й відповідально, завжди прагнув бути серед перших. Обожнював спорт, особливо футбол. Як воротар він не раз рятував свою команду, вражаючи друзів витримкою та стійкістю.
У 2012 році юнак вступив до Черкаського професійно-будівельного ліцею, де здобув фах монтажника. У 2012 році юнак вступив до Черкаського професійно-будівельного ліцею, де здобув фах монтажника. Він мріяв створювати, але війна диктувала свої умови.
Вибір вісімнадцятирічного патріота
З початком російської агресії Артем не залишився осторонь – активно волонтерив. 7 серпня 2015 року, щойно завершивши навчання, одразу звернувся до військкомату. На календарі — лише вісімнадцята весна. Попри відсутність військового квитка, внутрішнє переконання хлопця виявилося сильнішим за формальності.
Мати благала зачекати, проте він був непохитним. Уже за два тижні опинився на передових позиціях під Донецьком. Присягу разом з побратимами складав просто в окопах – без урочистостей і тилового спокою. Галина Станіславівна згадує, що Артему завжди була притаманна особлива чуйність. Саме ця риса врешті й привела в лави захисників: не зміг не стати на заваді ворогу, щоб захистити тих, кого любив.
«Мамо, це такий кайф!»
Артем надзвичайно пишався службою. Був старшим матросом, оператором у 36-й окремій бригаді морської піхоти. З особливою гордістю згадував, як подолав складну смугу перешкод і виборов право носити берет морпіха. Його професіоналізм відзначали не лише українські командири, а й американські колеги під час міжнародних навчань «Sea Breeze – 2017».
Одним із найбільших захоплень воїна було небо. Він здійснив десять стрибків з парашутом і мріяв, що колись і його мама й кохана дівчина Катя відчують цей «кайф» польоту разом з інструктором.
Бути мамою військового – випробування на межі сил. Галина Станіславівна пам’ятає, як під час телефонних розмов було чути вибухи; як серце завмирало від жаху, коли син по пів години не виходив на зв’язок після чергового обстрілу. Проте він завжди намагався заспокоїти матір, хоча сам іноді діставав «на горіхи» від командира за те, що стояв у повний зріст посеред кукурудзяного поля, аби лише впіймати зв’язок і сказати: «Мамо, я живий».
Життя перетворилося на пам’ять
14 лютого 2018 року, виконуючи бойове завдання поблизу села Широкине на Донеччині, Артем Жовтобрюх загинув. Ця звістка вирвала половину серця його матері. Перші роки вона відмовлялася вірити у втрату, вглядалася в кожного військового на вулиці, плекаючи надію, що син поїхав у тривале
відрядження.
Опорою для неї стали чоловік, донька та онуки Богдан, Аня і Полінка. Артем завжди казав: «Ми там, щоб ви тут жили». Мати згадує, як син під час останньої відпустки привіз малесенькому Богданчику іграшкового пістолета й, коли повернеться, обіцяв навчити його бігати та віджиматися. Не встиг. Не встиг здобути вищу освіту, не встиг створити власну родину.
Воїн ніби відчував свій фінал. Його з усіма почестями поховали в рідних Кривих Колінах. За мужність Артем посмертно нагороджений низкою державних відзнак:
–Президента України «За участь в антитерористичній операції»;
–«За оборону Маріуполя»;
–Начальника Генерального Штабу Збройних сил України «Учасник АТО».
На честь Артема проводять футбольні турніри, на стінах його рідної школи
встановлено меморіальну дошку. А одного дня мама побачила знак із небес: над могилою сина довго і тужливо кружляв одинокий білий лебідь. Він літав так низько, ніби душа воїна прилетіла востаннє попрощатися з рідним домом і заспокоїти мамине серце.
Післяслово
Сьогодні Галина Станіславівна звертається до кожного з нас із проханням бути добрішими одне до одного. Вона вірить, що ненависть має бути спрямована лише на ворога, а всередині країни ми маємо бути єдиними, як у перші дні повномасштабного вторгнення.
Для матерів полеглих воїнів найважливішим є те, щоб про їхніх дітей не забували. Звитяжці віддали свої життя, щоб ми мали завтра. Кожен такий хлопець, як Артем, – це зламана війною доля, але водночас і світло, що вказує нам шлях до перемоги.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
