Вісті Черкащини 
Білі троянди для Патріарха: Останній шлях людини-епохи
Репортаж із серця золотоверхого Києва очима благочинного Тальнівської громади, митрофорного протоієрея Андрія Гаргата.
Київ зустрів ранок 22 березня високим небом і стриманою, майже урочистою скорботою. Столиця прощалася з постаттю-епохою – Почесним Патріархом Філаретом. Отець Андрій Гаргат, представляючи благочиння ПЦУ Тальнівської та Маньківської громад, був там, у самому епіцентрі історичних подій, аби віддати останню шану архієрею, чиє ім’я стало синонімом української духовної незламності.
Отець Андрій поділився з нами тим, що не потрапило в офіційні хроніки, – власними відчуттями й духовними деталями цього прощання.
Молитва під золотими банями
Жалобний ранок розпочався в Михайлівському Золотоверхому соборі. Заупокійну Божественну літургію очолив Предстоятель ПЦУ Митрополит Епіфаній. Пліч-о-пліч із духовенством молилися Президент Володимир Зеленський з дружиною, державні діячі та військові. Проте, як зауважує отець Андрій, у стінах храму зникли будь-які ієрархічні межі. У скорботі закам’яніла єдина родина, згуртована спільною втратою.
За словами сучасників, Патріарх Філарет був особистістю виняткової сили. Це неминуче робило його постать складною. Для когось – надто категоричною чи амбітною. Однак людина іншого гарту навряд чи змогла б з нуля звести будівлю української церкви в незалежній державі. Свого часу її не сприйняв православний світ, але визнав український народ. Саме ця жертовна праця стала фундаментом для постання вже визнаної Православної Церкви України.
«Коли ми стояли в спільному колі молитви над труною Патріарха, відчувався сум, загорнутий у неземну велич моменту, – згадує благочинний. – Філарет навчив нас головному – безстрашності. Виховав покоління священників, які сьогодні тримають духовний фронт. Для мене він назавжди залишиться прикладом залізної волі».
Колись, під час однієї із зустрічей, Патріарх сказав отцю Андрію слова, які той проніс крізь роки: «Отче, не шукай легкої долі, а правди Божої, і вона тебе виведе». Ці настанови пульсували в думках упродовж усієї літургії.
Біла процесія крізь віки
Близько 11:00 траурна процесія вирушила від стін Михайлівського Золотоверхого монастиря. ПЦУ постала на духовному спадку Патріарха Філарета, тому примирення, що відбулося між ними пів року тому, у неділю втілилося у величну й благодатну церемонію. Клір ПЦУ на своїх плечах ніс труну з тілом спочилого архієрея. Шлях від Михайлівського до Володимирського собору став символом відновленої єдності.
Це було вражаюче видовище: сотні священників у білому облаченні та близько двох тисяч вірян супроводжували процесію. Маршрут пролягав самим серцем давнього Києва, якого Патріарх понад пів століття оберігав своєю молитвою. Отець Андрій зауважив особливий символізм чистоти: покійний Патріарх понад усе любив білий колір. Обидва собори буквально потопали в білих трояндах, а над ходою, наче добрий знак вічності, кружляла зграйка білих голубів.
Пророцтво здійснилося у Володимирському
Земний шлях Патріарха завершився у Володимирському кафедральному соборі, який був для нього домівкою понад шістдесят років. Україна прощалася не лише з церковним провідником, а й з видатним інтелектуалом, який подарував нашому народові Біблію, перекладену рідною мовою.
Митрополит Епіфаній пригадав останню зустріч із Владикою в лікарні. Попри критичний стан, Патріарх упевнено промовив: «У неділю я буду у Володимирському соборі». Ці слова виявилися пророчими. Він повернувся до свого храму, щоб залишитися в тих стінах назавжди.
Остання земна домівка
Коли труну опускали в крипту, під високими склепіннями собору застигла абсолютна, майже небесна тиша. Син буремного українського Донбасу, що став скелею для української Церкви, знайшов свій вічний прихисток.
«Що я відчував у ту мить? Вагу невидимої естафети, – зізнається отець Андрій Гаргат. – З кожною жменею землі на нас, молодше покоління священства, лягав обов’язок берегти ту незалежність, яку Святійший виростив з малого зерна. Дякую Богові за можливість особисто вклонитися цій постаті. Для мене – велика духовна нагорода служити біля престолу, освяченого рукою Почесного Патріарха».
Його поховали згідно з останньою волею, та духовна присутність ієрарха не зникла за важкими плитами крипти. Молитва пам’яті тепер тектиме неперервною рікою. Священники поминатимуть спочилого під час кожної літургії, а особливі служби на дев’ятий та сороковий дні стануть нашою спільною подякою.
Патріарх Філарет не залишився в минулому, а став наріжним каменем своєї пророчої «неділі», назавжди з’єднавши земне служіння з вічністю в соборі, що став його долею.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
