Вісті Черкащини Бійці 3-ї штурмової – у Тальному: правда війни без прикрас
У конференц-залі Центру культурних послуг Тальнівської міської ради відбулася зустріч із військовими: Владиславом та його побратимом «Хірургом» із 3-ї штурмової бригади. Вони стали на захист України в лютому 2022 року. Сьогодні їздять Черкащиною, щоб говорити з громадами про війну, страх, гідність і любов до землі.
Після зустрічі Владислав поділився своєю історією з нашим виданням – про вибір, бойові будні та побратимство. Він родом із Миронівки на Київщині, а нині говорить до сердець жителів Тальнівщини просто, чесно, по-бойовому. Його рішення піти на фронт – протест проти нав’язуваного ворогом життя. Владислав не хотів жити під чужим прапором. Поважає культуру, традиції та історію своєї країни. І готовий захищати її будь-якою ціною.
Перший бій: від страху до відповідальності
Перші «виходи» – то окрема глава в житті кожного фронтовика. Учасник боїв під Черніговом і Києвом, Владислав своїм справжнім бойовим хрещенням називає операцію в селі Циркуни на Харківщині. Тоді він розвідував місцевість: йшов попереду піхоти, передавав координати, допомагав вводити штурмові групи й проводити зачистку.
Усе йшло за планом, доки підрозділ не потрапив під щільний артилерійський обстріл. Під шквальним вогнем довелося змінювати позицію. І саме в ту мить до захисника підійшла німецька вівчарка й лягла поруч. Коли відходив, не рушила за ним. Він не зміг покинути пса: повернувся, підняв, пригорнув до грудей і побіг. Усе відбулося інтуїтивно: турбота про живу душу в епіцентрі бою. Вийшли всі: і люди, і собака.
Бригада як громада: атмосфера й мотивація
У 3-й штурмовій бригаді панує особлива енергія. За словами Владислава, тут молодь із чіткою націоналістичною мотивацією. Більшість не прийшла за грошима чи контрактами. Вибір бійців – любов до країни, сформована ще в юності. Багато хто пройшов підготовку в молодіжних організаціях, таборах, походах, займався тактичною медициною й спортом. Один з прикладів – «Центурія», яка виховує дітей і підлітків у патріотичному дусі, даючи базу військово-патріотичної підготовки.
Атмосфера в підрозділі – як у великій родині. Якщо хтось потерпає через домашні негаразди, побратими не залишаються осторонь – підтримують. Бо падіння мотивації одного – ризик для боєздатності всієї військової одиниці. У бригаді цінують кожного. Тут не перекидають дронаря в піхоту тому, «що так треба». Кожен залишається там, де приносить найбільше користі.
Неписані закони й традиції
У 3-й штурмовій бригаді діють правила, що формують характер підрозділу.
Владислав говорить про лад як основу бойової сили: «Війна любить дисципліну, а перемога – підготовку». Ці слова – не гасло, а досвід, перевірений на передовій. У бригаді шанують історичні приклади: римську стройову чіткість, козацьку витривалість, братерську відповідальність.
Серед внутрішніх традицій – «буке». Наш співрозмовник згадує цей етап навчання, але не розкриває деталей: частина речей залишається в межах військової школи. «Це один з етапів навчання в нашій бригаді, – каже він і далі наголошує: – Важливо дати можливість людині виправитися через практику. Карати одразу – легше, але менш ефективно. Справжня дисципліна народжується там, де є довіра, досвід і готовність учитися».
Побратимство: незабутні приклади
У словах Владислава – живі історії, що не вкладаються в суху статистику, що залишилися з ним назавжди. 18-річні юнаки йшли в обхід, зачищали позиції, витягували ситуації, де інші могли б зупинитися. Один з них отримав удар 150-міліметровим снарядом – перелом, кров, біль. Але вижив. Перебинтувався. І повернувся до служби.
Інша історія про побратима, який у 2022 році втратив ліву ногу після танкового обстрілу. Завдяки миттєвій самопомочі – турнікетам, накладеним у перші хвилини, удалося зберегти більшу частину кінцівки. Лікування, реабілітація, протез. І … повернення в стрій. Бо залишатися в тилу боєць не хотів.
Про тих, хто лишає частини
Владислав не називає тих, хто залишає підрозділ, «зрадниками» чи «боягузами». На його думку, причини часто складніші, ніж здається ззовні.
Іноді військові опиняються в умовах, де їхній потенціал використовується нераціонально. Рішення командирів без бойового досвіду можуть призводити до втрат, демотивації, розпорошення сил. У таких ситуаціях навіть найумотивованіші добровольці та мобілізовані починають шукати інші шляхи, залишаючи частину самовільно. Владислав розуміє цей вибір. Він переконаний: у сильних підрозділах є можливість повернути таких людей не як порушників, а фахівців, здатних принести користь.
Технології та майбутнє війни
Воїн говорить про трансформацію війни, яку він бачить щодня. Бої змінилися: нині це війна дронів. Багато операцій відбуваються на відстані, без прямого контакту. Піхота іноді не зустрічає ворога віч-на-віч по пів року.
На Куп’янсько-Лиманському напрямку 3-тя бригада ДШВ тримає 160 кілометрів фронту. А ще понад рік утримує 7 кілометрів у Луганській області – ворог не може просунутися навіть на відсоток. Причина – злагоджена робота підрозділу, рішучість і технологічна перевага.
Дрони еволюціонують: від радіокерованих – до систем на оптоволоконних релейних лініях, з автопілотом і елементами штучного інтелекту. Тепер апарат може самостійно обирати ціль і діяти без участі оператора. Але Владислав наголошує: піхота залишається незамінною. Територія, куди не ступала нога людини, не вважається звільненою. Дрони – потужний інструмент, але не альтернатива людській присутності.
Про страх і поради молодим
Страх – не слабкість, а природна реакція. Війна загрожує не лише життю, а й внутрішній цілісності. На передовій людина може миттєво втратити навички, які здавалося, засвоїла назавжди. Заціпеніти, розгубитися. Саме тому так важливі наставники й власна підготовка. Це – основа виживання.
Звертаючись до молодих, Владислав наголошує: «Навчайтесь, не соромтесь питань, вбирайте в пам’ять настанови ветеранів, шукайте практичні знання. Академічна теорія – лише основа. Страх природний, але не дозволяйте йому зупинити вас від навчання і від пошуку правдивого знання. І ще: вимагайте змін у підготовці, щоб офіційна освіта відповідала тим реаліям, що є на полі бою».
Водночас він підкреслює: не кожен має тримати зброю. Є багато цивільних напрямків, де люди можуть бути корисними без участі в бойових діях. Головне – знайти своє місце. Там, де твоя робота справді потрібна.
Спілкування з громадами: чому це важливо
Владислав та «Хірург» приїхали до громад Черкащини, бо відчувають: між цивільними й військовими виникла глибока прірва. На початку повномасштабного вторгнення, згадує він, країна діяла як єдиний організм: від бабусі, яка телефонувала, щоб повідомити про ворожі колони, до юнаків, що готували «коктейлі Молотова». Саме так вдалося зупинити наступ армії, яку вважали третьою за потужністю у світі.
Та з часом, коли бойові дії затягнулися, з’явилися тріщини. Суперечливі методи роботи ТЦК, поведінка окремих військових у період відпусток, надмірна бюрократія – усе це підірвало довіру. Тому бійці вирушають до громад, щоб говорити відверто й про світлі моменти військового буття, і про складні. Щоб показати: серед захисників більшість тих, хто тримає дисципліну, зберігає честь, стає прикладом для молоді. Мета зустрічі – повернути той дух єдності, який палав у серцях на початку спротиву.
Післяслово
Тальнівщина стала точкою дотику, де цивільні й військові змогли побачити одне одного без фільтрів. У залі Центру культурних послуг звучали історії, які не знайдеш у звітах. Люди слухали, вдивлялись у втомлені, але ясні очі Воїнів. Вони говорили не за для враження. Ті слова – досвід, здобутий на межі. «Я люблю нашу землю і готовий захищати її будь-якою ціною» – то не гасло. Це обіцянка людини, яка пізнала страх і навчилася з ним жити.
Тальнівщина почула. І, можливо, хтось із присутніх повернувся додому з новим розумінням становища в країні і що відсидітися крайнім не вдасться. «Народ, який не бажає годувати свою армію, незабаром буде змушений годувати чужу» (Наполеон Бонапарт).
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
