Вісті Черкащини 
Бібліотекарка з Тальнівщини «читає» фото: літературний маніфест із Полтави, 1903
Ця світлина – застигла поема, у якій кожен погляд і жест промовляють голосами діячів української літератури. У 1903 році в Полтаві, під час відкриття пам’ятника Івану Котляревському, зібралися найяскравіші представники української інтелігенції.
Бібліотекарка Веселокутської гімназії з Тального Ірина Степанець «прочитала» це фото як текст – глибокий, символічний і національно вагомий.
Подія їх об’єднала
У серпні 1903 року в Полтаві відбулося урочисте відкриття пам’ятника Івану Котляревському – автору «Енеїди», засновнику нової української літератури. Це була культурна подія, що перетворилася на акт національного самоствердження.
У час, коли українське слово зазнавало утисків, митці зібралися, щоб ушанувати письменника, який підніс народну мову до рівня літературної.
Обличчя епохи: хто на фото?
Пані Ірина майстерно «читає» композицію світлини, вплітаючи в неї характери, творчість і символіку. Її опис – мов літературна мініатюра, що оживляє зображення й повертає голоси минулого.
А ось хто ці люди:
–Леся Українка – поетка, драматургиня, інтелектуалка. Її твори – філософія боротьби, внутрішньої сили й національної гідності.
–Михайло Коцюбинський – майстер імпресіонізму, автор «Fata Morgana» і «Тіней забутих предків». Його проза – мов акварель із соціальним нервом.
–Василь Стефаник – новеліст, чий «Камінний хрест» болить емігрантською тугою й гіркотою розлуки.
–Гнат Хоткевич – письменник, музикант, театрал, популяризатор гуцульської культури, який поєднав мистецтво й народне коріння.
–Володимир Самійленко – сатирик, поет, перекладач, голос інтелігентного спротиву та віри в силу українського слова.
–Олена Пчілка – письменниця, етнографиня, редакторка, феміністка. Мати Лесі Українки, яка передала доньці не лише генетичну, а й духовну спадщину.
–Михайло Старицький – драматург, поет, один із засновників українського театру. Його творчість – сцена, де українське слово звучить гордо. Рідний брат Олени Пчілки, а отже – дядько Лесі Українки.
Композиція як театральна сцена. Фото як текст
Світлина побудована, мов театральна постановка. Леся – у центрі, навколо неї – чоловіки, які визнають її духовний авторитет. Олена Пчілка – материнська постать, котра тримає зв’язок поколінь. Михайло Старицький – патріарх – об’єднує коло.
Кожен жест промовляє. Це не випадкове позування, а символічна мова тіла, що передає внутрішню єдність і гідність українських митців.
Для філологині Ірини Степанець ця світлина – як поема. Вона «читає» її як текст, де кожен персонаж – рядок, а кожен погляд – метафора. Перед нами – візуальний маніфест української літератури, що проростала крізь каміння імперії. Мить, коли слово стало зброєю, а література – щитом.
Післямова
Минають десятиліття, змінюються покоління, але сенси, зафіксовані на тій полтавській світлині, не тьмяніють. Навпаки, нагадують: українська культура народжується з єдності – розуму, таланту, слова й духу.
Бібліотекарка Ірина Степанець, читаючи фото, ніби знову оживила його героїв, повернула їхні голоси в сучасність. Її погляд – це фахове тлумачення, жест пам’яті й продовження традиції, яку творили згадані митці.
Ця світлина – документ епохи й водночас дзеркало, у якому відбивається наша культурна гідність і сила слова, що не зникла – лише зміцніла.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
