Батько – гранатометник, а син – водій-санітар: морські піхотинці з Тальнівщини захищають українську землю на Донеччині

На рубежі

Героями сьогоднішньої рубрики «На рубежі» стали батько й син Бондаренки з Кобринової Греблі на Тальнівщині. Поспілкуватися з хлопцями пощастило у редакції нашої газети, куди вони завітали сніжного вечора 27 січня. Обидва служать у 36 окремій бригаді морської піхоти імені контр-адмірала Михайла Білинського. 7 місяців поспіль хлопці перебувають у зоні ООС. За гарну службу отримали відпустку додому на декілька днів. У круговерті зустрічей та справ хлопці знайшли пів години для наших читачів.
Довідка: Бондаренко Олександр Михайлович, 1976 року народження, с. Кобринова Гребля Тальнівського району. Після закінчення середньої школи пішов працювати трактористом у місцеве господарство. Був призваний в армію. Строкову військову службу проходив у Чернігівській області. Одружений, батько двох синів. Довгий час працював у колгоспі, після розпаду якого, їздив на роботу у столицю, де його й застала Революція Гідності. Був у самообороні Майдану. Потім вступив у добровольчий батальйон. У 2016 році підписав контракт на службу морським піхотинцем. Зараз перебуває на Маріупольському напрямку: Водяне, Широкине, Павлопіль Донецької області.
Бондаренко Олександр Олександрович, 2001 року народження, с. Кобринова Гребля. У 2015 році закінчив 9 класів Кобриновогребельської загальноосвітньої школи і вступив у Черкаський політехнічний технікум на спеціальність «Автомобільний транспорт». Провчився 3 роки і пішов служити в армію. Як батько, став морським піхотинцем. 28 січня виповнилося рівно рік його служби. Зараз хлопець навчається на заочному відділенні Національного транспортного університету у Миколаєві.
– Батько, як став морським піхотинцем, часто розказував про традиції, братерство, і я загорівся бажанням служити також у цих елітарних військах. Я завжди мріяв про армію. І коли мені виповнилося 18, я пішов у військкомат і підписав контракт на військову службу. Попросився до батька, – розповідає Бондаренко менший. – Коли в сім’ї дізналися, всі мене відмовляли. І батько теж. Тепер служимо разом з ним.


Вони служать в одному батальйоні, в одній бригаді. Батько – гранатометник, а син – водій-санітар. Старший Бондаренко на війні з самого початку, за цей час побачив уже багато. Каже, що ворог у цьому році веде себе агресивніше: вже мають 3 бойові втрати – 2 сержанти і матрос. Найбільша небезпека в даний момент – це снайпер. Він гарно замаскований, очікує жертву, а зробив вистріл – зразу йде. Усвідомлювати, що побратима, з яким напередодні говорив, слухав його плани на майбутнє, більше немає, дуже тяжко, – зізнаються хлопці.
–У минулому році друг мій, ліпший, загинув. Разом з медсестрою Іриною Шевченко. Може, чули з новин, на прізвище Майборода Сергій. Їхали на евакуацію до 300-го, їхній «Хамер» підбили, – каже Олександр Михайлович. – Тут наче тільки бачив, а за пів години його вже нема…
Молодший Бондаренко до приходу у бригаду готувався серйозно – перечитав багато літератури, вивчав в Інтернеті все про морську піхоту, пройшов курс молодого бійця, 2-місячні навчання на полігоні: вчили надавати першу медичну допомогу (турнікети накладати, кров зупиняти). Та під час першої евакуації, зізнається, трохи розгубився. Це було буквально через декілька днів, як заїхав на першу лінію. Одному бійцю тоді відірвало ногу, наступив на міну. Характер такого поранення важко навіть уявити, та Сашко справився, бо добре розумів, що від нього та від лікаря залежить життя людини. Поранених везуть у військовий госпіталь у Маріуполь. Особливо обачними треба бути в зоні евакуації, адже вона проглядається противником. Аби не стати мішенню ворога, до якого рукою подати, хлопці возять димові шашки, під час обстрілу їх застосовують.
Сашко відразу зрозумів, що батько йому казав правду, розповідаючи про бригаду. Хлопці-морпєхи дійсно, як на підбір – готові прийти на допомогу. За рік служби він прив’язався до побратимів, його цінують та люблять в бригаді.


– Я, чесно кажучи, помітив і сам, що він дуже змінився за цей рік, – стверджує батько. – Його командири, медсестри кажуть, що в мене хороший син.
На війні, в екстремальних умовах, коли кожної миті тобі в спину дихає смерть, у людей поволі відбувається переоцінка цінностей. Бондаренки розповідають, що чимало часу, особливо взимку, присвячують облаштуванню побуту: дров нарубати, пічку розтопити, їсти теж варять по черзі. Живуть у бліндажах. Пічку топлять до 12-ї ночі, тепло тримає до 4-ї ранку. А потім все заново. Буває, світла немає по 6 суток. Тут радіють зовсім іншим речам – простим, непересічним. Незмінними компаньйонами та друзями військових є котики й собачки, які живуть у бліндажах. Олександр Михайлович розповідає, що в Талаківці знайшов таксу. Пес так прив’язався до Бондаренка, що коли він іде на 3 дні на чергування, той не п’є і не їсть, сумує за хазяїном. А тоді безмежно радіє його поверненню, лізе в ліжко спати.
Приїжджають у бригаду й волонтери. у 2017 році у Водяному були Василь Гресько, Петро Шандиба, Микола Крижанівський. Ялинку привезли, солодощі, смаколики, за що хлопці їм дуже вдячні. Збирали допомогу хлопцям Валентина Мельник та Тетяна Моряк.


Проте «на гражданці» стикаються з горою нерозуміння:
– У мене був випадок, – каже Бондаренко старший, – коли водій автобуса не хотів мене везти. Мол, отримали землю, получаєте гроші, ще й хочете безплатно їхати. На що я йому відповів: «Хочеш статус УБД, хочеш пільги, іди у військкомат, і тебе заберуть. До 55 років беруть. Водіїв не вистачає!» «Я ж не дурний», – буркнув водій.
– Проблема нашого суспільства в тому, що у нас немає єдності, – підводить риску у нашій розмові 19-річний Бондаренко і поспішають з батьком до рідної домівки, де їх з нетерпінням чекає мама та лабрадор Саймон.

 

Ліна ЯЛОВСЬКА

27.02.2021 09:00
Переглядів: 2331
Коментарiв нема

Залишити відповідь

Щоб залишити коментар або відгук під цією публікацією, увійдіть або зареєструйтеся.