Багатодітний батько із села на Тальнівщині розповів про смертоносні «подарунки» у зоні АТО

► На рубежі

Коли він приїхав до військкомату у Тальне, почув: «Вас не викликали. Але якщо ви вже тут, це добре». Саме з цих слів почалася служба у зоні АТО для молодого батька двох донечок, Валерії та Марії (на той момент, нині чоловік має ще 4-річного сина Богдана – авт.), жителя с. Павлівка І Вячеслава Захарова, якому на той час було трохи за 30. Сам родом із Майданецького. «Пам’ятаю, дитину 1 вересня у садок відправив, а 3-го числа пішов служити», – згадує чоловік. – Ні жінка, ні мама в захваті не були».
Це був 2015 рік та 3-тя хвиля мобілізації. 3 місяці Вячеслав був у навчальному центрі у Старичах (м. Львів), далі – військова частина у Тернополі, 10 днів на Донеччині, 3 місяці служби на Луганщині. Служив зв’язківцем у 44-й бригаді, гаубичному дивізіоні, передавав накази командира солдатам на передову, налагоджував систему зв’язку. Якщо на Донеччині стояли просто посеред лісу в палатці, то у с. Колядівка (Новоайдар, Луганщина) мали дах над головою, адже місцем розташування була стара ферма. У ній разом з 3-ма побратимами склали з глини плиту, на якій готували їсти. Робили це по черзі, зварити борщ було неважко, адже продовольством та дровами були забезпечені. Придбати тієї ж ковбаси чи помідорів можна було в магазині безпосередньо в населеному пункті.
– Місцеві недружно нас сприймали, – розповідає АТОвець. – Кожен думав, що ми прийшли вбивати. Війна не захищає. Як і солдат: він виконує наказ. Щось брати чи контактувати можна було тільки з перевіреними людьми. Могли і отрути наперти. Існував бартер: на солярку чи бензин можна було виміняти запечену качку чи гуску. Чи й так давали. Якось дали банку свіжого меду, світлого. Щось дивимося – банка не просвічується! Вийшли надвір, бачимо – є контакт! У банці – граната. Ото тільки зачерпни ложкою – і готовий! А так, то в основному старалися в магазині щось купляти.
Виїжджали на передову через день, а то й щодня на апаратній машині з двома крихітними віконечками, що була оснащена апаратурою та генератором. Якщо водій ще міг орієнтуватись, куди їхати, мав координати, то зв’язківці практично їхали в невідомість: не могли побачити, чи обстрілюватимуть їх, чи, не приведи, Боже, летить який смертоносний «подарунок». Заспокоювало те, що мали хорошого, надійного, поміркованого командира Андрієнка з Вінниччини, який ніколи не посилав хлопців на вірну смерть. «За час служби не було в нас ні поранених, ні контужених», – каже Вячеслав.

3-х АТОвців: молодого юриста із Києва, бізнесмена із Вінниччини та хлібороба із Хмельницького Вячеслав, електрик із Тальнівщини, вже кілька років, як називає побратимами – разом служили. Каже, що залишилися друзями навіки. З одним підтримує зв’язок і до сьогодні – по телефону. Захаров посміхається, пригадуючи, як у моменти затишшя могли трохи розслабитися: «Ми на ставок ходили, рибу ловили. До ставка далеченько. Але йшли. Риба гарна клювала. Короп кілограм по 5-6. Грали у волейбол та футбол. На передовій, правда, такого не робили».
Перед самою демобілізацією вирішили зробити хлопцям на передовій хороший зв’язок: «У них там танки їздили, тому «зариватися» не було ніякого сенсу. І напруги не було. Генератор не працював. Зв’язалися із штабом, пояснили ситуацію. Побачили, що нам нема сенсу далі стояти, сіли і поїхали. Встигли 5 км від’їхати, як почули постріл. На те місце, де ми щойно стояли, упав снаряд. На наших очах», – розповідає АТОвець.
Він і зараз пам’ятає те відчуття, як за пару тижнів до закінчення терміну служби, після повернення у зону АТО з відпустки, його тягнуло назад, до дітей та дружини. Вдома було навпаки – не покидали думки про Схід.
Він так і не отримав свої «дембельські». Як запевняє, їх нікому не виплатили. Хоча обіцяли на картку перерахувати. Про гроші чоловік каже так: «Вони – як вода. Тут є, а тут вже й нема. Головне – мати здоров’я», – наголошує. Вже вдома як учасник АТО Вячеслав Захаров отримав 2 га землі, за що вдячний місцевому підприємцю Володимиру Мовчану. Зараз багатодітний батько працює в СФГ «Дружба». Поки підсобником. Сподівається, що незабаром буде електриком у цьому ж господарстві.

Ольга ОСІЯНЕНКО