Вісті Черкащини «Багатодітність для мене – то благословення»: жителька села на Тальнівщині розповіла про свою родину
За 17 кілометрів від Тального по обидва боки Гірського Тікича вільготно розкинулося мальовниче село з незвичайною назвою Криві Коліна. Велика річка в’ється через усе село, вигинаючи круті «коліна», звідси й пішла його назва.
«Дорогі мої батьки»
У 30-х роках минулого століття в Кривих Колінах проживало молоде подружжя Григорій Юхимович та Олена Дмитрівна Реньгачі. У холодочку не спали, манни небесної не очікували, а запопадливо працювали і в колгоспі, й удома. У 1938 році з’явився на світ син Анатолій. Через два роки лелека приніс ще один сповиточок – донечку Галинку. Коли почалася Друга світова війна, Григорій Юхимович зі зброєю в руках пішов захищати країну і свою родину. «Пам’ятаю, що німці ходили по хатах і просили їсти, а ми, малі, сиділи з братом на печі, як миші. Коли наступали наші з Лоташевого, то в хаті на горищі вороги хотіли поставити кулемет, але мама плакала й просила не робити цього. Вони послухали, пішли далі й нас, дітей, не чіпали», – згадує Галина Григорівна.
Після закінчення всеєвропейського побоїща живий і здоровий повернувся в Криві Коліна Григорій Юхимович. Невдовзі родина переїхала на Полісся, де в 1950 році народилася Надійка. Олена Дмитрівна, мабуть, не закохалася в чарівний світ поліської природи: щедрі землі, шовкові луки, споконвічні праліси й у синьооку Горинь, бо наполягла повернутися в рідні Криві Коліна. Діти виростали. Григорій Юхимович спочатку очолював колгосп у Чеснополі, згодом – у Довгенькому. У передпенсійному віці працював продавцем у кривоколінському магазині.
«Моя доля»
Багатогранне життя Галини Григорівни – його середньої дитини – відбулося тут, у благодатному куточку Тальнівщини. Перед її очима промайнуло 60 літ минулого віку й одна п’ята теперішнього. Доньці Ірині зізналася: якби була письменницею, то змалювала б у книгах усе своє життя – від дитинства до старості. Свого часу Галя гарно навчалася в школі, на всіх святах декламувала вірші й читала лекції, закінчила 10 класів. Працювала бібліотекаркою в Чеснополі. Мріяла здобувати професію, але на заваді їй стали кохання й шлюб. З майбутнім чоловіком Іваном Іллічем Щуром була добре знайома, бо ж виростали в одному селі. Після одруження молодята жили в старій свекрушиній хаті.
У 1959 році в родині народився синок Олег, через три роки – Олександр. Іван з Галиною в Чеснополі почали будувати хату. Чоловік мав золоті руки. Мабуть, немає в Кривих Колінах такого двору, де б на хаті чи хлівах не перекривав дах. Іван Ілліч багато років працював завфермою.
«Бог не обділив мене й доньками. Ірина, Олена й найменшенька, усіма любима Русланочка. Важко було. Діти малі, а роботи дуже багато. Дякую Богові за добру свекруху, яка допомагала доглядати старших дітей. Вона померла, коли народилась наймолодша. Я хотіла, щоб діти до садочка й до школи ходили охайні. Тому прання починала пізно ввечері, а закінчувала за північ. По воду до криниці ходити далеченько, та й пральної машинки не було. Коли «врізали» ставку бібліотекарки, культуру покинула й пішла працювати в ланку. На вантаження буряків «дівчата» виходили рано, а я запізнювалася, бо ж довше за них виряджала дітей до школи. Це в жінок викликало гнів, але я терпіла. І все ж, незважаючи на побутові труднощі, разом з чоловіком їздили з Чеснополя до Кривих Колін на репетиції хору. Мали гарні голоси, то й співали. На сцені сільського будинку культури брали участь у виставах. Зимовими вечорами вишивала наволочки, рушники й підзорники, – ділиться спогадами Галина Щур і додає: – І дуже люблю читати книги. Донька носить з бібліотеки й купує». За своє життя жінка не раз зазнала болючих утрат: поховала батьків, у 1996 році – чоловіка.
«Багатодітність для мене – то благословення й невимовний біль»
Хлопці росли працьовитими, допомагали батькам поратися в городі й садку, доглядати худобу. За меншими сестричками пильнувала Ірина. Виросли діти, кожен обрав свою стежину в житті. Відгуляли весілля первістка, дочекались онука Ярослава, який зараз боронить Україну. Доля завела Олега на Дніпропетровщину, там народилася внучка Даша. У 2013 році, не здолавши невиліковну хворобу, пішов син у далекі засвіти. Біль, відчай і чорна туга охопили нещасну маму. Повезла з Чеснополя на синову могилу грудочку рідної землі.
Олександр обрав шлях військового льотчика. Далека доля закинула його аж у Семипалатинськ. Одружився, народилась донька Юля. Утішатися б татові з мамою, але трапилася біда. Зник безвісти син Олександр. До цього часу про нього нічого не відомо. Але матуся все чекає. А може, ластівкою прилетить щаслива звістка, що синочок знайшовся?
Доньки, здобувши професії, повиходили заміж, подарували батькам ще чотирьох онуків. Ірина, обравши професію вчительки, 37 років працює в Кривоколінській школі вчителькою початкових класів. Разом з чоловіком Олександром виростила сина Ігоря. Олена, закінчивши кооперативний технікум, народивши сина Богдана, у сусідньому селі працює продавцем. Руслана – медсестра, щаслива мама двох дітей: Вадима (військовий) і Насті (слідча в Одесі).
«Єдина втіха – це мої доньки, зяті, онуки й правнуки»
Як бачимо, життєвий шлях цієї милої, доброї й привітної жінки не встелений духмяними трояндами. Вона була свідком утрат, тривог і переживань. Нині Галина Григорівна проживає разом із сім’єю Ірини й чекає, щоб до неї частіше з’їжджалися онуки й правнуки. Бо діти – поруч.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
