Атовець з Тального працює у «Водоканалі» та шукає розради у церкві

► На рубежі

На останньому засіданні виконкому Тальнівської міської ради вирішили нагородити Почесними грамотами до Дня захисника Вітчизни 12 учасників АТО. У тому списку чимало знайомих прізвищ – про багатьох із них уже розповідали зі сторінок нашої газети.
Було там і прізвище Руслана Вікторовича Зозулі. Телефонуємо, запрошуємо стати героєм рубрики «На рубежі».
– Чому я? Нас більше 400 атовців: розкажіть про когось іншого, мені нема чого розповідати, – каже спокійний голос по той бік слухавки.
Пробую пояснити – напевне, вдається переконати, бо наступного дня Руслан Вікторович обіцяє прийти у редакцію.
Зустрічаємося в обідню перерву. Як виявилося, Руслан Зозуля працює майстром аварійної бригади КП «Водоканал», що виїздить на пориви в села громади. Він єдиний з працівників КП «Джерело» після об’єднання перейшов працювати у «Водоканал». Роботу свою любить. На те, що робочий день часто ненормований, бо трапляються пориви, не нарікає. Розуміє, що проблем у селах дуже багато, адже практично всі водогони старі і вимагають замін.
Довідка: Руслан Вікторович Зозуля народився 1977 року в Києві. Коли пішов у 2 клас, родина переїхала у Тальне. Навчався у школі №2, паралельно займався вільною боротьбою. Завдяки своєму тренеру Степану Васильовичу Томащуку, став кандидатом у майстри спорту з даного виду. Після 9 класів вступив у Малинський лісотехнікум, що у Житомирській області.
Заняття з вільної боротьби не залишив і там, виступав на змаганнях за Житомир, як робив це за Черкаси, коли жив у Тальному. Отримавши диплом, повернувся додому і пішов працювати майстром лісу у Потаське лісництво. У підпорядкуванні були 4 лісники, які опікувалися частиною Потаського лісу, Тальнівським лісопарком, Зарудним лісом та 4-ма урочищами у Мошурові. Через деякий час здобув вищу освіту – закінчив заочне відділення Вінницького сільськогосподарського університету за спеціальністю «Інженер-конструктор». Працював у лісоперобному цеху у Поташі та КП «Ритуал» у Тальному.
2015-2016 рр. – ніс службу у зоні проведення АТО. Розлучений. Має двох дорослих доньок.
Коли зайшла розмова про війну, Руслан відразу став малослівним і дещо скутим. Запитую, як потрапив на передову, не маючи за плечами строкової служби. Ось що він відповів:
– Коли розпочалися військові дії на Сході, пішов добровольцем. Це була перша хвиля мобілізації. У військкоматі сказали, що поки не треба, покличуть. А у 2015 році прийшла повістка. Відразу після «учебки» – 14 окремий мотопіхотний батальйон «Черкаси» у складі Збройних Сил України. Спершу у Волновасі стояли на блокпостах, а потім – передок. Старогнатівка, Гранітне, Новотроїцьке – жара ще та! Накривало нас і ураганами, і градами, і мінометами крупнокаліберними, і САУ (самохідна артилерійська установка). Відслужив, як кажуть, від дзвінка до дзвінка – півтора року. З них 9 місяців – на нульовій позиції. Кулеметником був: крупнокаліберний кулемет ДШК – з ним не розлучався. Вивчити довелося багато: і мінну справу, і кулемет, бо «передок». Наша РВП (рота вогневої підтримки), десь до 50 чоловік – всі хлопці «стріляні». У нас, на щастя, всі живі залишилися.
Найбільше діставало болото, бо ґрунт там глинистий, в’язкий. А так, байдуже. Якщо були на одному місці по 3-4 місяці, то встигали обжитися – навіть баньки були у бліндажі. – І після невеликої паузи додає: – А люди, вони скрізь однакові: і тут, і там є «гнилі». Просто там їх відразу видно. Таких з бригади старалися витурити поближче до штабу.
У жовтні 2016 року Руслан Вікторович повернувся додому. Реабілітація у нього була у Польщі. Поїхав на роботу, щоб забутися, щоб бути постійно в роботі. Працював електриком у приватній фірмі. Коли повернувся в Україну, думав піти у Роги – не склалося. Пішов у «Джерело», а звідти – у «Водоканал». Віднайти душевну рівновагу допомагає чоловікові церква. Коли відчуває потребу, йде до Петропавлівського храму. Себе Руслан Вікторович вважає щасливою людиною, каже, що для щастя багато не треба. Головне – бути комусь потрібним.
На запитання «Чи держава достатньо приділяє уваги атовцям?» відрізає: «Держава взагалі не думає про атовців, покористувалася нами, на тому й все».
– Що ми маємо зробити, аби згладити свою вину перед вами? – продовжую.
– Нічого. Це був вибір кожного.

Ліна ЯЛОВСЬКА