Атовець з Тального поділився спогадами про війну на Сході

► На рубежі

Ми продовжуємо рубрику «На рубежі», в якій розповідаємо про воїнів АТО (ООС) з Тальнівщини, які потрапили на війну різними шляхами: за контрактом, за призовом, добровольцями. Розказуємо їхні історії, життя на передовій та після повернення. Хтось із них й нині служить, а хтось повернувся у мирне життя та спробував знайти себе наново. Тож, про нескорених, свідомих громадян, які, ризикуючи життям, пішли боронити нашу країну розповідаємо далі.
Для тальнівчанина Володимира Бурковецького війна розпочалась з тальнівського «майдану» – тримали оборону від тітушок, які роз’їжджали по всій Україні. Каже, що не міг спокійно спостерігати події в рідному місті. Це й не дивно, оскільки чоловік має головне: гідність, рішучість і патріотизм.
– Я пішов служити ще у 2014 році, в травні. Прийняв таке рішення одразу після початку збройного конфлікту на Сході, – починає свою розповідь Володимир Миколайович. – Воно було цілком обдумане і, не зважаючи ні на що, я вважаю, що воно було вірне. Пройшов бойове злагодження на полігоні у Дівичках, що під Києвом. Після цього потрапив у Котовськ. Там також навчалися: як вогняні точки будувати, боєприпаси пускати нижче землі, окуповуватись, копати бліндажі та інше. Навчання багато дало. Вже коли ми виїжджали в зону бойових дій, то були підготовлені як морально, так і фізично. В нас був добровольчий територіальний батальйон, з хлопцями різного віку: від 18 аж до 61 року. Потім відправились на Схід, їхали довго, транспорт старий, ломався. Доїхали до Волновахи. Вистачало там «сєперів». Ми виконували всі задачі, які були перед нами поставлені, по черзі несли чергування. Безпосередньо воює близько 20 відсотків, так, щоб з автоматами в руках. А всі інші, хоча і знаходяться в зоні АТО, зайняті іншим: тримають кругову оборону, займаються забезпеченням, сидять по «секретам». Тобто, якщо тобі прийшла повістка на мобілізацію, це не обов’язково війна. Хтось машину водить, хтось її ремонтує і так далі.
Пам’ятаю, як нас перший раз накрили: десь за три кілометри плив цивільний на човні через річку, наче як на рибалку. Виявилось, що направлявся до банд формування, доніс про нас. Одразу почали з танків і мінометів бити. Поранених було багато, серед них і я. Мене гвинтокрилом евакуювали у Дніпропетровський госпіталь. Потім півтора місяці лікувався у Вінницькому військовому госпіталі. Там мене «підшили», і від контузії виходжували. Добре, що живим залишився. Видно, Боженька любить мене. Хоча, були такі моменти, коли здавалося, що вже все. Після лікування повернувся назад і дослужив до кінця. Загалом, якщо відняти місяці лікування, то на Сході я був один рік і два місяці.
Війна затягує, сниться ночами, вона не дає спокою. Є ті, хто йде у те пекло вдруге, а то й втретє. В умовах постійної сирості, у бліндажі, що нагадує, скоріше, землянку, хлопці, як розповідає Володимир Миколайович, хворіють.
– Страшно було, але згодом звикаєш. Там зовсім інше життя, не таке як тут, на мирній території. Словами це важко описати. Поки не побуваєш там, не зрозумієш, про що я. Та все, що я побачив та пережив за цей період, змінило мої погляди. Після того як повернувся додому, важко було увійти у повсякденне життя. Постійно згадував, як вночі градами покривало, горіло все. Та якось воно вже минуло, – продовжує співрозмовник. – Думав знову повернутись в зону бойових дій, але здоров’я підводить. В лікарні сказали: «Сиди вдома, ходи на роботу. Ми не підпишемо тобі медогляд». Тай так відпустив все, щоб нікому погано не було.
«Я вас туди не посилав» або «Заробітчани приїхали» – це фрази, які часто доводиться чути атовцям. Почувши їх, вони спалахують, мов сірник. Стримати емоції практично неможливо.
– Дуже прикро, що люди, які самі «пороху не нюхали» дозволяють собі вживати такі фрази. Це тут, для вас воно все так виглядає, а нам ті моменти назавжди залишаться в пам’яті, наче в голову цвяхом забили, – говорить Бурковецький.

Катерина КІХТЕНКО