Атовець з Тальнівщини дякує Богу, що залишився живим і зможе виховати своїх синів

► На рубежі

Продовжуємо рубрику «На рубежі» розповіддю про батька 3-ох дітей з Тального, що на Черкащині – Олександра Наталича. На нашу розмову Олександр прийшов зі своїм найменшим сином Сергійком, який весь час сидів у нього на руках, часом ховаючись у батькових обіймах. Важко собі навіть уявити, що якихось 5 років тому цей молодий худорлявий хлопчина був одним із кращих навідників зенітної установки у самісінькому пеклі російсько-української війни. І те, що він зараз тут, поряд зі мною, прижимає до грудей свого сина, насправді, – велике Боже провидіння.
Довідка: Наталич Олександр В’ячеславович народився 28 листопада 1990 року в м. Тальне у багатодітній родині. Рано залишився без батька, мати з 7-ма дітьми зазнала чимало труднощів. Сашко був наймолодшим у сім’ї. Після закінчення школи пішов навчатися на механіка в Умань, невдовзі навчання закинув, призвали на строкову службу. Служив у Миколаєві у військах ППО (протиповітряної оборони) навідником. Армія докорінно змінила життя хлопця – помужнів, порозумнішав. Повернувшись додому, зустрів свою другу половинку – почали жити в цивільному шлюбі. А коли на рідну землю прийшов ворог і чоловікові прийшла повістка у військкомат, за спини не ховався – за одну ніч зібрався і пішов воювати. І це тоді, коли добре розумів, що його, як навідника, не залишать в штабі чи поставлять охороняти блок-пости. А вдома залишилася вагітна на третьому місяці тим самим Сергійком, який зараз так любить татка, дружина Яна. Пішов, бо розумів, що йде захищати своїх дітей…
Служив на нульовій позиції – сектор С, навідником у 57-ій бригаді зенітно-ракетних військ ЗСУ. Перед тим, як мав народитися Сергійко, приїхав додому на 10 днів, аби розписатися з дружиною. Після служби в АТО працював на підприємствах міста – КХП та «Комунальник», їздив на заробітки, а з минулого року і дотепер працює слюсарем у КП «Водоканал».
За рік служби на «передку» Сашко міг би багато чого розказати, та «на що воно вам, і мені згадувати, болить», – каже. А от коли розмова заходить про зенітну установку ЗУ-23/2, то Сашко перетворюється на красномовного співрозмовника.
– У Києві в навчальному центрі мене посадили за неї, адже я в армії був наводчиком. Відразу вразив її калібр – 23 мм та могутність, адже вона має два ствола – спарена. ЗУ-23/2 зі скорострільністю до 2 тис. пострілів на хвилину призначена для знищення повітряних цілей, а також легкоброньованих наземних, – ділиться враженням Наталич. Розповідає, як управляв нею: – Я сідаю у спеціальне сідло, якщо вона стоїть на землі, то одну педаль зажимаю, щоб установка не рухалася, бо дуже велика віддача вистрілу, а другою стріляю, спершу виставивши координати. Вона мені так сподобалася, що я вам передати не можу. На той час ми не думали, що наша мішень – людина. Я перед собою бачив ворога, що посягає на наше життя.
Про те, що хлопців раз-по-раз чатувала чорна з косою, думаю, зрозуміло й без слів. Олександр, дякувати Богу, залишився живий, сам не раз бачив, як снайпер за долі секунд забирає життя побратимів. «Мабуть, родився в сорочці, – каже. – Під час одного обстрілу мені осколок влучив у бронежилет – застряг в області легень. А мене хвилею віднесло. Добу я був у «відключці». Всі думали, що я неживий, а коли обстріл закінчився і мене затягнули у бліндаж, то я потроху відклигав. Згодом волонтери мене возили у «зелену» зону, там лікарі зробили МРТ, сказали, що буде контузія. На той час ще не було, – згадує чоловік. Зате тепер доводиться пожинати плоди: чоловік жаліється, що часто бувають головні болі, приступи панічного страху, навіть депресія. Усе це подолати йому допомагає дружина, не обходиться, звичайно, і без медикаментозного лікування.
– Спочатку було дуже важко адаптуватися до мирного життя. Пів року я не міг знайти свого місця, мене дуже тягнуло назад. Найбільше переживала дружина, вона бачила, як мені погано. Я ж ночами не спав: то автомати ходив шукати, то верещав, то тікав. Ми сідали з нею, годинами говорили, вона анекдота якогось розкаже – мене й відпускало. Але то все позаду. Ми справилися, – запевняє Сашко і ще міцніше притуляє до себе сина:
– Він мене з усіх трьох любить найбільше!

Ліна ЯЛОВСЬКА