Атовець із Тальнівщини називає війну важкою та жорстокою роботою

► На рубежі

Роман Запорожченко, атовець із Тальнівщини, розповів нам, що після повернення з АТО дуже змінився, ніби ззовні був той самий, а внутрішній світ та свідомість його – інші. Тільки там він зміг відчути, що таке справжнє щастя – це коли знімаєш берці, які носив 4 дні, це коли можеш просто покупатися, бо не міг зробити цього протягом декількох днів, коли маєш змогу спокійно виспатися, а не тільки передрімати під час руху у бронетранспортері.
Довідка: Роман Запорожченко народився і виріс у Тальному. У 2002 році закінчив Тальнівську загальноосвітню школу №1 із золотою медаллю. Та, обравши професія журналіста, вступив до Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка. Навчаючись в університеті, пройшов військову кафедру і отримав первинне офіцерське звання молодшого лейтенанта – заступника командира по роботі з особовим складом, і був відправлений у запас.
Із 2004 року і до сьогодні працює, за обраною професією, у «Газеті по-українськи» та проживає у Києві. Свою кар’єру починав журналістом у цьому ж виданні, з часом став редактором відділу, а з 2014 року – заступником головного редактора. З 2015 по 2016 воював у зоні АТО.

На запитання, чому вирішив пройти військову кафедру в університеті, чоловік відповів, що, насправді, він «трішки жадібний до знань». До того ж, це навчання було безкоштовне, тому він не хотів втратити свій шанс вивчити додатковий новий матеріал. Та й взагалі, раніше, як запевняє наш співрозмовник, бути військовим було честю, а зараз у людей зовсім інше ставлення до цього. Тим паче, його батько теж служив у свій час, а старший брат на той момент був військовим лікарем.
Роман Олександрович патріотична особистість. Він брав участь в 9-ти революційних майданах, які були в Києві. Чоловік має свою стійку громадянську позицію і переконує:
– Ми творимо свою країну самі. І якщо ми самі не зможемо відстоювати свої права, то чому хтось нам має щось давати? Нам ніхто нічого не винен, ми самі маємо робити свій добробут і свою країну зокрема.
На війну Запорожченка покликали під час різдвяних свят 2015 року у період четвертої хвилі мобілізації. Раніше йти воювати добровольцем чоловік не хотів, бо, як переконує, знає, що це таке війна.

– Війна – це важка і жорстока робота, де стріляють, а якщо не стріляють, то ти ніколи не сидиш просто так, а постійно маєш щось робити: копати окопи, готувати техніку, – каже Роман Олександрович.
Чоловік переконує, що всіх військових, які хочуть йти на війну, можна поділити на три категорії. Перша – це суто військові, які ще з дитинства знали, що це їхнє покликання. Друга – це своєрідні «романтики-супергерої», які вважають, що це так класно воювати, круто ходити у формі, стріляти із зброї. І третя – це такі собі «маніяки», яким подобається вбивати. Однак до жодної із цих категорій, як запевняє Роман Олександрович, він не належать. Проте, коли до нього зателефонували із Тальнівського військомату, то відразу погодився йти на війну, хоч і не хотів, але знав, що це його обов’язок – як патріота і як справжнього чоловіка.
– Спочатку у мене було навчання на базі того ж університету, де я проходив військову кафедру. Коли ми відновили свої знання, тоді нас розподілили по військових частинах. Я потрапив у 95-ту Житомирську окрему аеромобільну бригаду, а зараз вона – десантно-штурмова. Та легендарна, яка пройшла рейд, яка звільнила Слов’янськ, яка тримала тривалий час аеропорт. Одразу мене призначили заступником командира роти.
Вперше потрапив у зону АТО влітку 2015. Наша бригада десантників стояла на другій лінії оборони і виїжджала на передову тоді, коли потрібне було підкріплення.
У нас було все: зброя, техніка, яку ми «віджали» в росіян, коли вони тікали із Слов’янська, та продукти. При цьому нам не було легко, бо всі найважчі завдання, які були на фронті виконували ми. Чому? Бо наша бригада була укомплектована, боєготова і боєздатна.
Ми десантники, ми жили на техніці, постійно кудись їхали, відпочивали пару годин і знову їхали. Це було дуже важко. Нормально їсти, спати та відпочивати – це було не для нас. У солдата не має бути страху, жалю та втоми, інакше ти не виживеш, – розповідає Запорожченко.

Після повернення чоловік дуже змінився, став нетерпимим та дратівливим, а також почав ненавидіти російську мову, бо всі люди, які хотіли його вбити розмовляли російською. Каже, що емоційно було дуже тяжко бачити кров, смерть, спати на ліжку військового, який нещодавно загинув. І найбільший страх був стати інвалідом.
Проте Роман Олександрович переконує, якщо доведеться знову йти захищати свою країну, то піде, але все це робитиме тихо. Адже не розуміє тих, хто голосно заявляє про це, бо справжнього воїна побачать і без розголосу. Головне робити все вправно та ефективно.

Ольга МОСКАЛЕНКО