Атовець Андрій Гресько з Тальнівщини: із військкомату в командири взводу - Вісті Черкащини

Атовець Андрій Гресько з Тальнівщини: із військкомату в командири взводу

Довідка: Андрій Васильович Гресько народився 12 грудня 1984 року в с. Гордашівка, що на Тальнівщині. Після закінчення школи навчався в академії праці і соціальних відносин федерації профспілок України в м. Київ на юридичному факультеті. Як випускникові кафедри військової підготовки при академії, йому було присвоєно первинне військове звання «Молодший лейтенант запасу». Три роки служив у Міністерстві внутрішніх справ. Потім повернувся на Тальнівщину і вже звідти був мобілізований на Схід у серпні 2014 року. Воював на Волноваському напрямку – командиром взводу мотопіхотного батальйону 72-ої окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців. Після мобілізації служив у Дарницькому районному військкоматі м. Києва. Нині офіцер запасу. Одружений, має двох дітей. Проживає у столиці.
Напередодні Різдва ми поспілкувалися з Андрієм Васильовичем, запитали, як із штабного офіцера юстиції став командиром взводу та з якими проблемами, на його думку, найчастіше стикаються атовці у мирному житті. Ось що він відповів:
– Потребу захищати рідну країну я відчув відразу, коли була оголошена мобілізація – у березні 14-го року. До цього брав участь у подіях Майдану у 2013. Оскільки моя спеціальність офіцер юстиції запасу – військово-облікова і не користувалася популярністю під час мобілізації першої хвилі, тому мене й не відразу мобілізували. З перших днів на війні потрібні були танкісти, десантники, механіки, стрільці, командири взводів – так звані польові професії. До штабних зверталися, але не так часто. Я періодично приходив у Тальнівсько-Катеринопільський об’єднаний військовий комісаріат і запитував. У серпні 2014 року я в чергове прийшов у військкомат, і мені сказали, що у 14 батальйоні територіальної оборони «Черкаси» велика кількість особового складу написали рапорти на переведення у 51 бригаду. Один із військових – офіцер юстиції – теж написав рапорт. Потенційно звільнилася посада. І мене туди направили. 29 серпня мені вручили повістку. 31 серпня я був зарахований в штаб, але не офіцером юстиції, а офіцером взводу. Нам дали наказ про вихід у зону АТО. На початку вересня ми вже були в марші у напрямку Донецької області.


Різниця між офіцером взводу та офіцером юстиції полягала в тому, що останній – це штабний, який супроводжує підрозділ в юридичному плані. Тобто у нього було більше можливостей перебувати у штабі і виконувати свою роботу згідно штатно-посадового розпису. Але тоді, у 14-му році, таких штабних офіцерів, що не нюхали пороху, не було – задіювався стовідсотковий військовий склад. Від рядового до командирів бригад. Наш підрозділ був приданий 72 бригаді, яка зараз називається «Чорний Запорожець». На той час вона базувалася і проходила службу на Волноваському напрямку в Донецькій області. Лінія фронту – від Гранітного до Мар’янки. Після Іловайського котла бригада вийшла у недовгострокове відновлення і відразу ж на Волноваський напрямок. Так як наш мотопіхотний батальйон був приданий до 72 бригади, то відповідно і підрозділ, і особовий склад був по частинах розприділений підсилювати підрозділи 72 бригади. Богданівка, Старогнатівка, Новогнатівка, Миколаївка, Ольгинка, Новотроїцьке – ці населені пункти знаходилися на тимчасовій лінії фронту. Так вона на даний час і закріплена. Наш підрозділ там воював.


Безпосередньо я воював у селі Миколаївка, Новогнатівка, Новотроїцьке. У Волновасі у нас був штаб, але з нього постійно відбувалася ротація абсолютно всіх військовослужбовців. Хтось постійно був в полях, а хтось періодично приїжджав на ротацію. Мене спочатку призначили старшим мобільного блокпосту, згодом – стаціонарного у Миколаївці. Ми постійно перевіряли транспорт, людей, документацію. А у грудні я вже був призначений командиром взводу. Я вважаю, що мій стрімкий ріст військового був пов’язаний з простими подіями: голод кадрів. У моєму підпорядкуванні був підрозділ – це велика відповідальність. Строкову військову службу я не проходив, тож доводилося вчитися на полі бою. У мене були дружні міцні стосунки із сержантами та з солдатами. У кожного з нас були свої навики і ми один в одного вчилися.
Вже більше року я цивільна людина, з військовою справою не пересікаюся. З побратимами підтримувати зв’язок стає все важче. Коли ми були в одному підрозділі, у нас було одне життя, тепер всіх розкидало: хтось далі продовжує службу, хтось взагалі не хоче згадувати цей період. Дехто пішов у політику, бере активну участь у суспільному житті. Періодично ми зідзвонюємося, списуємося. Є у нас свої пам’ятні дати: наприклад, День батальйону – 14 травня. У цей день ми обов’язково збираємося.


Щодо проблем, то, на мою думку, – це соціальна адаптація. Вона була досить тугою в 15-му році, коли ми поверталися додому. А зараз вона взагалі відсутня. Військових у суспільстві сприймають більше з відразою, аніж з гордістю та повагою. На Тальнівщині є дуже багато хлопців та дівчат, які з високих патріотичних переконань захищають нашу країну з початку війни і до сьогодні. Вони гідні нашої уваги та шани.
У ці різдвяні дні хочеться побажати їм та усім захисникам України тільки світлих, найпозитивніших моментів, здоров’я та мирного неба над головою, відсутності сумних новин.

Ліна ЯЛОВСЬКА

15.01.2021 09:00
Переглядів: 2046
Коментарiв нема

Залишити відповідь

Щоб залишити коментар або відгук під цією публікацією, увійдіть або зареєструйтеся.