«Артилеристів «сєпари» не беруть у полон, а одразу вбивають», – згадує про війну атовець з Тальнівщини

► На рубежі

Продовжуємо спілкуватися з учасниками АТО\ООС Тальнівщини. Своєю історією поділився з нами 40-річний Вячеслав Вячеславович Лізогуб з Тального.
Довідка: народився 26 липня 1981 року в Черкасах. Після закінчення середньої школи навчався в професійно-технічному училищі. В 2014 переїхав в Тальне, слідом за коханням. Одружений, має четверо дітей. Зараз працює водієм в Тальнівській міській раді. Входить до складу «Тальнівської спілки ветеранів та учасників АТО». 14 жовтня цього року був нагороджений почесною грамотою «За сумлінне виконання службових обов’язків, відданість справі, захисту державного суверенітету і територіальної цілісності України та з нагоди відзначення Дня захисників і захисниць України».
В середині червня 2015 року, коли почалася 6 черга мобілізації, Вячеслав був призваний до служби. Після тримісячного навчання у Полтавському військовому інституті зв’язку, проходив довоєнну підготовку у військовій частині в Запоріжжі. Потім всіх новоприбулих відвезли безпосередньо в зону АТО.
– Готували стати зв’язківцем, а вийшов артилерист, – каже чоловік. – Війна на Сході – переважно артилерійська. Більше 90% поранень саме осколкових від артилерійського вогню – міномети, гармати, гаубиці, реактивні системи. Артилеристів «сєпари» не люблять, тому ніколи не беруть у полон, а одразу вбивають. Щодо завдань, то ми робили все, що від нас залежало. На передовій я не був, але бачив, як в мішках перевозили вбитих бійців. В самого були різні захворювання і крововилив, тому кілька разів лікувався в госпіталі.
Свою відчайдушність та професійність артилеристи демонстрували скрізь, де їм доводилося виконувати завдання. «Невже не страшно?» – цікавлюсь.
– Скажу чесно – було страшно. Мабуть, як і всім. Але я просто не мав права дати страху вийти назовні, бо поїхав туди, аби насамперед захистити свою сім’ю, своїх дітей, країну. Там у мене з’явилось багато друзів, ми досі підтримуємо зв’язок, спілкуємось. До речі, вони придумали мені позивний – «Буре». Я тоді бородатий був, схожий на хокеїста, через що називали мене прізвищем відомого спортсмена, – розповідає Вячеслав.
– Чи думали знову повернутися на Схід?
– Буде треба, то піду, але, якщо чесно, немає бажання туди повертатися. Як згадаю сльози своєї дочки Лєрочки, коли я йшов, і відчай в очах дружини, то навіть думати не хочу про війну. У мене сім’я, діти, робота, не хочу все це залишати, тому повертатись на війну не планую.
– Як Ви вважаєте, чи потрібен в Тальному реабілітаційний центр для атовців?
– Особисто мені, я вважаю, не треба така допомога. Проте дружина каже, що моя поведінка кардинально змінилась. Я добре знаю про проблеми хлопців, які пройшли війну, тому, думаю, створення такого центру – це дуже важливо. Треба, щоб там працювали фахівці, які б надавали кваліфіковану психологічну допомогу, бо не всі можуть справитись з пережитим самостійно.
Чоловік каже, що держава не обділила його пільговим пакетом, в який входить: земельна ділянка, безкоштовне харчування дітей, знижка на комунальні послуги, безкоштовний проїзд в громадському транспорті тощо.
– Я не можу сказати, чи компенсація перекриває втрати. Єдине, що додам: хочеш ти того чи ні, але АТО залишає певний відбиток в твоєму житті, – додає атовець.

Катерина КІХТЕНКО