Анна Новицька: «Я вклоняюсь людям, які розвивають рідний край, роблять життя на маленькій Батьківщині комфортним та омріяним»

Ми поспілкувалися з Анною Новицькою, фінансовим директором потужного сільгосппідприємства ТОВ «Урочище Журавське», що успішно функціонує в Кривих Колінах на Тальнівщині. Скажемо, забігаючи наперед, що дідусь цієї молодої, надзвичайно енергійної, позитивної жінки був військовим, тому народилася вона далеко за межами України. У 2001 році родина переїхала до Києва, відтоді і почалася, як каже Анна Дмитрівна, її українська історія.
– Анно, Ви переїхали до столиці. Чи доводилось Вам бувати в Україні до цього?
– Безперечно. Адже мама часто привозила мене на Тальнівщину до бабусі з дідусем. І перші мої кроки та слова були в їхньому дому у Шаулисі. Згодом їздили сюди щороку на літні канікули. Про дитинство спогади завжди найтепліші: дідусь, бабуся, їхнє господарство та багато повсякденних турбот, до яких нас із сестрою змалечку привчили ставитися з радістю. Вважаю, що ми мали правильне дитинство, з позитивними емоціями. Саме тоді родина заклала в нас основи людяності, поваги, добра. Хочеться особливо підкреслити великий внесок в моє виховання дідуся – Петра Онисимовича. Його ми вважали другим татом. Нам пощастило бути його онучками, оскільки він був, як то кажуть, птицею високого польоту – людиною непохитних моральних чеснот. В селі його дуже любили й поважали.
Змалку дідусь привчав нас до праці. Ми ніколи не байдикували, кожна мали обов’язки: нагодувати кізочку, якій кришили салати з листя, городину полити чи щось інше по господарству допомогти, а ввечорі гуляли з друзями. В дитинстві сформувалось моє кредо – на світ дивитися з оптимізмом, радіти життю. Найголовнішим благом завжди були родинні стосунки, і хай там які матеріальні складнощі спіткали нас по життю, ми завжди рухались вперед і разом.
– Ви навчалися у столичному ліцеї. Там ви познайомилися зі своїм майбутнім чоловіком?
– Так. З Ігорем навчалися в ліцеї. А потім я стала студенткою Києво-Могилянської академії – вчилася на економічній теорії, отримала диплом бакалавра, пізніше вступила до магістратури. На святкування мого 21-го дня народження Ігор приїхав у Криві Коліна і зробив мені пропозицію, тоді ж Володимир Петрович Мовчан запропонував йому спробувати себе у сільському господарстві, і ми вирішили переїхати до села. Після переїзду наша молода родина жила у мого дядька Саші, своєї хати в нас не було. Досі згадуємо наші веселі будні з ним. Проте не вистачало друзів, найближчі з них були в Києві. Згодом ми навчилися підтримувати зв’язок, і, здається, наша дружба стала ще міцніша. До того ж ми познайомилися з багатьма цікавими людьми з Тальнівщини, і життя тут стало для нас повноцінним.
– Сьогодні Ви – фінансовий директор ТОВ «Урочище Журавське». З чого взагалі почалася Ваша кар’єра? Пригадайте, як це було.
– На роботу я вийшла не відразу. Спочатку займалася домашнім господарством, але відчувала, що хочу долучитися до чогось більшого і маю для цього ресурс. Ігор з дядьком працювали, зрештою на роботу взяли і мене. Підприємство тільки зароджувалося, моїми обов’язками були організація та ведення бухгалтерії, спілкування з пайовиками, вирішення деяких юридичних питань, вивчення нюансів оподаткування. Щоб оволодіти програмою 1С я закінчила експрес-курси, пізніше заочно навчалася в Уманському національному університеті садівництва. Але багато знань приходили з досвідом, у процесі роботи. Цей процес нас завжди надихав, бувало ми працювали з Ігорем з 8-ї ранку і до 11-ї вечора, прокидалися уночі і далі говорили про роботу. Отакі ми завзяті, знайшли один одного.
– Скажіть, будь ласка, чи маєте Ви філософію життя? Окресліть її.
– Колись мама Володимира Петровича, Євдокія Йосипівна казала: «Буде людям добре, буде й нам добре». Такою є моя позиція і, власне, політика нашого підприємства. Пригадую, колись на календарях ТОВ «Урочище Журавське» ми писали: «Багатство не в майні, а в гідності». Я вважаю, що сьогодні кожен з нас повинен бути порядним, з повагою ставитись до своєї держави і до оточуючих. Найбільше, що мені хочеться, це щоб люди дивилися на життя з оптимізмом, не зважаючи ні на що. А головне, зробити так, щоб вони відчували впевненість у наступному дні.

– У Вашій сім’ї зростає 3-є діток. Як Вам вдається поєднувати роботу та займатися вихованням дітей? Мабуть, хтось допомагає?
– Звісно для мене, як і для будь-якої іншої мами, це виклик! Але я неймовірно люблю і діток, і роботу, тому вони надихають мене і дають сили. Звичайно, мене підтримують домашні: бабусі залюбки доглядають за малечею, поки я працюю. Виховання дітей часто важке морально – правильно вчинити, не образити і навчити, не втративши прив’язаність. Важко у конфліктній ситуації тримати себе в руках, але допомагає психологія. Моя сестра дитячий психолог, допомагає мені своїми порадами, багато часу приділяє спілкуванню з племінниками, часто приїжджає до нас зі своїм 2-річним сином. Взагалі думаю джерело мого ресурсу — наповнення життя новими барвами — з дітками я знову пізнаю світ, у його прекрасних дрібницях, цікавих питаннях, з дитячою щирістю. Найбільшу радість відчуваю, коли бачу, що діти живуть тим, що й ми: хлопчики з радістю їдуть із татом на комбайні, або з захопленням спостерігають, як іде дощ та кажуть: «Мамо, радій – кукурудзка буде водичку пити! Дощ іде!». Коли ми у справах їдемо до Києва, і дітки навідують бабусю чи тітоньку, які там живуть, вони швидко починають сумувати за домом. Питають, коли поїдемо назад, у Криві Коліна. Я переконана, насамперед треба плекати любов до рідного краю у дітях та стати для них прикладом для наслідування. І тоді ця любов оселиться у їхніх серцях назавжди. Мені хочеться зробити все можливе, аби люди не тікали світ за очі з землі, на якій народилися й виросли, а залишалися жити й працювати тут, виховували діток, мали бажання створювати щось нове, вдосконалювати існуюче. Ви знаєте, я ніколи не мріяла виїхати закордон, я хочу жити тут. Я вклоняюсь людям, які розвивають рідний край, роблять внесок для того, щоб життя на їхній маленькій Батьківщині було комфортне і омріяне.
– Аню, Ви 8 років живете на Тальнівщині. Які проблеми бачите, що б хотіли змінити?
– Найперше – це освіта. Хочеться, щоб діти навчалися, граючись, як це відбувається у великих містах. У Тальному це тільки починається. Вважаю, що було б досить ефективно задіяти програму Андрія Дикуна з Умані на базі нашої школи. Мені хочеться, щоб діти з села мали можливість навчатися на рівні з дітьми міських шкіл – тієї ж Умані чи Києва. Нам потрібно дати можливість дітям відвідувати різноманістні гуртки, вивчати англійську, починаючи з дитсадка. Я дуже рада, що у Кривоколінському НВК дошкільнята вже чують англійську – займаються з малечею вчителі школи.
Мрію також покращити дозвілля. Ми зараз транслюємо на великому екрані по селах мультики та фільми. У селі людям майже нікуди піти, щоб з користю провести час, та й у місті таких можливостей небагато. Тому, якщо у Тальнівській громаді будуть якісь додаткові кошти, хотілося б (звісно, після вирішення усіх нагальних питань) організувати дозвілля для дітей та підлітків: можливо, невеличкий кінотеатр.
Медичне обслуговування, як і решта послуг, мають бути доступними для людей та здійснюватися за налагодженою системою. Пригадуєте, скільки часу ви витратили, щоб пройти медогляд? У нас є проблема з роботою ФАПів, наприклад, у Чеснополі, де проживають близько 40 людей, переважно похилого віку. Вони не можуть придбати елементарних ліків, а фельдшер часом приїжджає раз на місяць. Мені здається, ці питання потрібно піднімати.
Проблемою на сьогодні є стан доріг. Зі смітниками у нас теж біда. Мені хочеться залучити наших громадян до сортування сміття. Люди, попри прийнятий закон, продовжують спалювати листя та бур’яни, нарощувати сміттєзвалища. Прикро, коли заїжджаєш в село – все біле стоїть, у димовій завісі.
Я думаю, якщо забрати усі ці й інші подразники, ми можемо сподіватися, що люди стануть щасливішими, задоволеними життям, будуть більше посміхатися. І, звісно, буде людям добре – буде й нам добре!

Ольга ОСІЯНЕНКО