Вісті Черкащини 
Ангели пам’яті Тальнівщини: Як війна переписала дитинство українських дітей
У 4-А класі Тальнівського НВК о дев’ятій ранку панує особлива, молитовна тиша: діти, що вчилися ховатися в укриттях ще з дитсадка, сьогодні без жодних нагадувань виструнчуються на хвилину мовчання. Надія Некрилова розповіла, як її вихованці замість казок вивчили назви балістичних ракет, чому замість долоньок на «Дерево пам’яті» чіпляють ангелів і як серце вчителя стискається, коли на дитяче зізнання «мій тато на фронті» у відповідь звучить щемливе: «І мій…»
Чотири роки загартували серця
Для Надії Борисівни День пам’яті вже давно перестав бути тільки трагічною датою в календарі. Тепер це стан душі, коли в одному подиху переплітаються спогади про тих, хто пише історію кров’ю, і безмежна вдячність за можливість бачити ранок. Вона переконана: ми згадуємо не події, а Людей. Їхню гідність, що стала нашим щитом, сміливість, яка подарувала нам право на майбутнє.
Чотири роки великої війни, сповнені болю та запеклої боротьби, переросли в чотири роки залізної віри та неймовірної єдності. 24 лютого 2022-го назавжди лишиться тим жорстоким лезом, що розітнуло життя на «до» та «після». Спокій став дефіцитом, проте пам’ять перетворилася на зброю.
Наставниця бачить своє завдання в тому, щоб навчити вихованців цієї тонкої науки – вдячності. Пояснити, що кожен шкільний дзвінок, кожне заняття в гуртку чи теплий вечір у колі рідних – подарунок від Титанів, які зараз в окопах тримають небо над Україною. Разом з учнями Надія Борисівна щодня доводить: наш український народ незламно бореться, докладаючи надлюдських зусиль. А ми маємо допомагати їм.
Саме з цієї потреби – виговорити біль і підставити плече – народилася ідея години спілкування «4 роки незламності». Це не офіційний захід, а простір для щирості. Тут діти говорять про фронтовиків – батьків і рідних. Ушановують Воїнів-Янголів, які вже ніколи не повернуться додому.
Як змінилися четвертокласники
Надія Борисівна спостерігає за ними щодня. Чи змінилися вони? Відповідь приходить рівно о дев’ятій ранку. Коли коридорами розливається звук шкільного дзвінка, що сповіщає про загальнонаціональну хвилину мовчання, клас миттєво перетворюється на острів тиші. Цей короткий момент – лакмусовий папірець їхньої дорослості. Без жодного нагадування чи вказівки вчителя діти самостійно підводяться, виструнчуються і завмирають, опустивши голови. У цій тиші – не дитяча розвага, а глибока, вистраждана відповідальність. Кожен зараз веде свою внутрішню молитву, подумки дякуючи воїнам, які тримають фронт, і вшановуючи тих, хто віддав життя за українське небо.
Разюче змінився і словниковий запас цих десятирічних українців. Слухаючи їх, Надія Борисівна часом ловить себе на думці, що це говорять не діти, а досвідчені стратеги чи волонтери. З їхніх вуст злетять не назви нових іграшок, а слова, від яких холоне в грудях: «прильоти», «шахеди», «балістика». Вони знають, що таке «госпіталь», розуміють складність «реабілітації», обговорюють «ТЦК» та військові «напрямки». Найболючіше ці терміни звучать від тих, чиї татусі зараз там, де найгарячіше. Для цих дітей «мобілізація» – не новинне слово, а довгі місяці розлуки й тривожне очікування дзвінка. Саме з цього дитячого болю, з їхнього усвідомленого бажання бути почутими й підтриманими, і народилася ідея створити особливий простір для розмови.
Ангели замість долоньок
Тема війни – відкритий нерв, про який знають і дорослі, і малі. Новини з фронту не обирають адресатів, уриваючись в оселі з екранів телевізорів, приносячи то надію, то невимовний біль. Надії Борисівні було нестерпно важко разом із класом приймати звістку про загибель на полі бою тата маленької Саші. У двох хлопчиків війна забрала дядьків, а ще в однієї дівчинки рідна людина зникла безвісти в тому пекельному невідомому.
Наставниця вчить дітей підтримувати одне одного – обережно, ненав’язливо, пам’ятаючи про вразливість дитячих душ. Вони тримаються разом, бо тільки так можна вберегти пам’ять про тих, кого вже немає поруч. Саме так з’явилося їхнє імпровізоване «Дерево пам’яті». Зазвичай на нього кріплять паперові долоньки, але оскільки ними вже прикрашали мапу України на День Єднання, цього разу вирішили інакше: на гілках «оселилися» ангели та сердечка. Підходячи до дерева, діти зачитували імена нині сущих і полеглих українських Звитяжців.
Ці розмови в класі – як сповідь. Дітям хочеться ділитися, бо кожен приїзд тата чи дідуся у відпустку – величезне свято для всього 4-А. «Я радію разом із ними, – ділиться Надія Борисівна. – Ось тато поспішає нарубати дров, щоб залишити родину в теплі перед поверненням на фронт. А ось інший зміг виїхати з сім’єю до санаторію підлікуватися. Знаю історію кожного. Чий дідусь вчиться на військового кухаря. Чий батько після операції чекає на реабілітацію. А хто щойно отримав направлення на новий, небезпечний напрямок». Кожна така історія супроводжується щирими побажаннями й дитячою вірою в те, що все буде добре.
Уроки людяності під звук сирен
«Ці діти пішли у перший клас із садочків, уже знаючи звук сирени та шлях до укриття, – каже вчителька. – Тоді вони опановували страх, а сьогодні я прищеплюю їм головне: не панікувати, підтримувати товариша і тримати тишу. У цей нелегкий час ми формуємо цінності, які допомагають залишатись людьми».
Надія Борисівна переконана: сьогодні її місія виходить далеко за межі шкільної програми. «Бути вчителем зараз – значить стати для дитини опорою та вірою у майбутнє, – стверджує вона. – Ми вчимося шанувати рідну мову, поважати дорослих і безмежно дякувати захисникам. Я хочу виховати їх добрими, свідомими, сильними. Тією зміною, що поважатиме пам’ять полеглих і знатиме ціну свободи. Це наш шлях – через освіту та виховання правильно говорити про війну».
Надія має силу
Виховання любові до Батьківщини сьогодні неможливе без розмов про воєнне лихоліття. Керівниця 4-А обирає шлях щирості: говорить з дітьми просто і правдиво, без залякувань, але з акцентом на милосердя. Найкраще учні розуміють складні речі через приклади доброти: історії про волонтерів, сміливість та взаємопідтримку. Так замість страху в дитячих серцях проростає повага. Найбільш зворушливо дитячі мрії зазвучали під час спільного заходу. Побажання перемоги переплелися з особистим: «Щоб тато швидше повернувся». «І мій!» – підхопили інші.
Сьогодні семеро татусів і троє дідусів із цього класу тримають небо над Україною. Надія Борисівна разом з вихованцями низько вклоняється кожному захисникові. Вони бажають своїм рідним міцного здоров’я і вірять у Божу допомогу. Адже навіть маленька надія має велику силу.
Слова єднають
Сьогодні мрія у всіх одна – перемога й мир. Ці слова однаково часто звучать і в розмовах дорослих, і в дитячих думках. Учні вибудовують з ними речення, додаючи в кожну фразу любов до родини та всієї України. Вони бажають «сонечка в кожне віконечко», мирного неба й щоб кожен захисник якнайшвидше повернувся додому. Мріють про те, як Україна стане квітучою та щасливою. «Хочеться побажати сили й витримки кожному українцю, – каже наостанок Надія Некрилова. – Мужності нам вистачає, тож нехай людські серця залишаються щирими й небайдужими. А я вірю в цих дітей. Упевнена, що вони виростуть мудрими та добрими людьми, які понад усе любитимуть свою країну і збудують її майбутнє».
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
