28-річний АТОвець із Тального розповів, чому пішов добровольцем на фронт

Щорічно, 14 жовтня, коли всі православні християни відзначають Покрову Пресвятої Богородиці, в Україні ще одне важливе свято – День захисника України, встановлене відносно недавно – з 2014 року. Саме з цього року наша країна знаходиться в стані неоголошеної війни. Раніше зона АТО (Антитерористична операція), тепер – ООС (Операція об’єднаних сил). Проте, як то кажуть: «Від перестановки доданків сума не змінюється». Незалежно від назви «Східного дійства», люди там борються за мирне небо над головою, хоча цей вислів вже настільки засів у нашій свідомості, що ми навіть не замислюємося про його значення. Це свято нескорених, свідомих громадян, які кожен день ризикуючи життям боронять нашу країну і забезпечують нам захист.
28-річний тальнівець Вячеслав Руденков до війни служив у Севастопольському воєнно-морському флоті імені адмірала П.С. Нахімова. Готуючись до розмови, розуміла, що спілкування буде непростим, адже тема важка, але Вячеслав розповідав з притаманним йому гумором. Хотілося б поспілкуватися в живу, але розмовляємо по телефону, бо зараз він у Гостомельській бригаді швидкого реагування 3018, в якому за контрактом служить вже 3-ій рік.

– З початком російської агресії, я пішов добровольцем і одразу був мобілізований. Проходив військову підготовку на Яворівському полігоні. Потім потрапив у військову частину 19-тої окремої ракетної бригади у Хмельницькому. Під час цієї служби ми вже почали виїжджати на 3-тю лінію оборони в зону АТО. Пізніше пройшов відбір у бригаду швидкого реагування 3018 в Гостомелі та вирішив підписати контракт. На військовому полігоні в селищі Старе усіх мобілізованих проінформували, що вони відправляються на збройний захист рубежів держави. Нікого не силують. Не хочеш, не можеш, боїшся, маєш якісь моральні чи релігійні табу – залишайся на мирних територіях. Не всі з мобілізованих дали згоду на відправку в зону бойових дій. Я погодився. Перша ротація – в Маріуполь на 2-гу лінію, де ми були 3 місяці. А друга, найстрашніша – на передовій лінії оборони у районі Світлодарської дуги.
Як зізнається старший солдат Руденков, було страшно: «На війні страшно всім. Немає таких, кому не страшно. Є відчайдушні, але страх все одно є. Всі розуміють чому вони тут і заради чого, тому воюємо далі», – каже захисник. А ще розповідає моторошні історії із поля бою: як доводилось з окопів діставати поранених побратимів, як відбивали напади диверсійних розслідуваних та снайперських груп противника, як відстрілювались від агресора та стримували його на лінії зіткнення, щоб не йшли далі. За 8 місяців, проведених там, військовослужбовці в/ч 3018 успішно відбили усі спроби російських терористичних формувань прорвати перший рубіж оборони Об’єднаних Сил. Обстріли, кров, поранені та загиблі – одним словом – війна.

– Як там насправді, може знати тільки той, хто був у вирі цих подій. Мені здавалось, що страшнішого страху, ніж війна немає, але як виявилось потім – і до цього відчуття можна звикнути. А повернутись до «нормального» життя стає набагато важче. Змінюються інстинкти: загострюється слух, звикаєш бачити в темноті, прислуховуєшся до кожного шороху. Приходиш до переосмислення життєвих цінностей, – розповідає чоловік.
Вдома на свого героя чекають дружина Настя (лагідно називає її Настінька) і 6-річний синочок Іллюша: «Не вагався, коли приймав рішення ставати на захист своєї країни, оскільки знав, що дружина мене зрозуміє і підтримає. Намагаюсь за будь-якої можливості зателефонувати і сказати, що зі мною все гаразд. Коли, за можливості, приїжджаю додому стараюсь весь час провести разом із родиною. Я пішов на війну заради них. Хочу, щоб моя сім’я почувала себе захищеною і, не дай Боже, побачити страх в очах свого сина», – розповідає.
Зараз Вячеслав разом із своїми бойовими побратимами проходять підготовку до чергової ротації в зону бойових дій: відновлюють фізичну форму, вдосконалюють свої бойові навички, займаються спортом. У навчальному центрі «Десна» проводять навчальні стрільби.

У червні наступного року закінчується дія контракту. Військовослужбовець відверто зізнається, що думка про те, щоб залишитися на службі, виникає. Але ще не вирішив, що буде робити далі: «Є деякі хлопці, які заради грошей підписали контракт, але, повірте, це не спосіб заробітку. Як для мене, то точно», – додає чоловік.
Наші захисники – хоробрі чоловіки та жінки, які ризикують своїм життям заради країни та своїх співгромадян. Вони – патріоти, герої. Це заслуговує на повагу та вдячність.

Катерина КІХТЕНКО