24-річний ієрей Максим Лихолат розповів про свій шлях до Бога

Нещодавно у храмі Воскресіння Христового у селі Криві Коліна на Тальнівщині відбулося представлення нового настоятеля храму. Ним став 24-річний ієрей Максим Лихолат, родом з Тального. Ми зустрілися з новопризначеним настоятелем після недільного богослужіння. Він розповів про себе, про свій шлях до Бога й до церкви.

-Розкажіть про себе. Що привело вас до церкви?

-Тут, звісно, є тайна Божа. На це питання я відповім, що Бог привів. Я почав ходити до церкви з 10 класу. Моя родина не була глибоко релігійною. Коли я навчався у 9 класі, моя мама стала відвідувати богослужіння. Я до цього серйозно не ставився, але потім я почав переосмислювати своє життя і зрозумів, що деякі його моменти, навіть не з релігійної точки зору, а з моральної, не гідні звання людини. Я згадав про церкву, адже вона проповідує ідеал духовний, ідеал вищого життя, той ідеал, який людині дав Бог.

-Це, напевне, були недільні богослужіння і святкові літургії?

-Так, спочатку це були богослужіння у суботу та неділю. У цей час я почав читати Євангеліє і зрозумів: те, що я відчуваю в собі, співпадає з написаним, і я вирішив змінити своє життя заради чогось вищого. Наші інстинкти, чи гріховні пристрасті, чи егоїстичні цілі, чи бачення своїх близьких – вони не вкладені Богом у людину. Це вже наслідки гріхопадіння людини. Гріховний спосіб життя і все, що з нього випливає, – це все супротивне Богу. Відповідно, я побачив орієнтири і почав до них рухатися. Внутрішній досвід – це досвід внутрішнього бунту, протистояння. Було важко стояти на богослужінні, я не розумів, для чого це робити, якщо Бог нас любить. Навіщо ці довгі молитви, навіщо себе фізично катувати. Егоїзм тобі каже: «Кинь. Це дуже важко». Середовище теж дає певні виклики, спокуси. Бачачи цей світ, що лежить у злі, сповнений гріха, я усвідомлював, що жити життям християнина у цьому світі дуже важко, але це мій вибір, я тут добровільно, мене ніхто сюди не привів: мама чи тато.

-Де ви навчалися після школи?

-Після навчання у Тальнівській першій школі, я вступив у духовну семінарію. Уже в першому семестрі 11 класу я сказав отцю Михайлу, настоятелю Петропавлівського храму, де я паламарював, що хочу вчитися на священика, поглибити свої релігійні знання або, як варіант, вступити до Білоцерківської філії університету біоресурсів та природокористування. Та більше орієнтувався на семінарію, тому й вступив туди. І з 2012 року по 2018 я навчався у семінарії.

-Що ви можете згадати про студентське життя?

-Перший рік у семінарії – один з найважчих, але і найцікавіший рік студентського життя. Тоді були розчарування, але були й нотки світлості. Нові знайомства з духовними людьми, як ознака того, що можна не звести духовність до якогось тільки формалізму, до обряду, а справді жити духом, як пише Святе писання.

Київська православна академія знаходиться на території Михайлівського Золотоверхого монастиря, але вони не поєднані. Окремо був монастир, окремо академія. У нас були різні храми: монахи мали Михайлівський Золотоверхий собор, а ми – академічний храм святого Іоана Богослова. Для студентів – гуртожитки, для ченців – келії. Навчання у академії – це закритий процес. Студент, який вступає, погоджується з усіма приписами і зовнішнім регламентуванням. Навчальний процес і перебування в академії теж закрите. Студент має зимові канікули (3 тижні), пасхальні (1 тиждень) і літні (2 місяці часу). Щоб вийти у місто, ми теж мали регламентований час: з 3-5, з 7-9 годину вечора. А в неділю, хто не мав послугу, відповідно після завершення літургії до 5 години мав вільний час. Витрати за навчання, за гуртожитки, за харчування покривала патріархія. А платили ми чисто символічно 200 гривень у місяць. На 1 курсі ми мали 50% світських предметів: інформатика, англійська мова, українська мова, філософія. Катехізис, історія священного писання, безпосередньо священне писання, літургіка (порядок звершення богослужінь) – тобто дисципліни духовного характеру поступово вводилися у навчальний процес. Потім з кожним курсом у нас залишалося із світських предметів тільки англійська мова і філософія. Принцип організації навчання такий самий, як у інших університетах: заліки, екзамени, написання курсових робіт. Хто не здавав, йшов на перездачу. Під час навчання у семінарії великий відсоток студентів відсіювався: хто за власним бажанням, хто через неуспішність, кого за порушення внутрішнього розпорядку.

-Як відбувається працевлаштування після навчання у духовній академії?

-Як ти себе реалізуєш, чи як священик, чи як викладач – це твої особисті проблеми. Я отримав акредитований диплом, можу викладати етику християнську у школі або релігієзнавство у коледжі. Але поки що нема пропозицій. Я спрямований, щоб знайти звичайну роботу і покривати матеріальні потреби моєї сім’ї. Тальне – не мегаполіс, тут важче знайти роботу по спеціальності. Планую погоджуватися на будь-які пропозиції, щоб мати фінансову стабільність. Був рік перерви після навчання – я трохи працював на різних роботах, був за кордоном, і відповідно, отримав певний досвід спілкування з людьми.

-За яких обставин познайомилися з дружиною?

-З матушкою познайомився через її брата, який також навчався у семінарії, він був на курс молодший. Я паламарював у Михайлівському Золотоверхому Соборі, а він був іподияконом Агапіта, архієпископа Вишгородського. Зараз брат моєї дружини є секретарем Блаженнішого митрополита Епіфанія. Ми бачилися за богослужінням, спілкувалися у позаурочний час, і так я познайомився з його сестрою Анастасією. Тепер вона моя дружина – матушка Анастасія. Вона закінчила університет імені Івана Франка у Львові, працювала у бюро перекладів. Потім ми погодили дату весілля. Після вінчання я поїхав у Черкаси, написав прохання на ім’я Владики, митрополита Іоана Черкаського та Чигиринського, що бажаю прийняти дияконський сан. 8 вересня була дияконська хіротонія. 27 вересня була священича хіротонія. А 4 жовтня вже був указ на парафію села Криві Коліна і парафію села Глибочок. Тепер я маю їх обслуговувати, надавати духовну опіку.

-Чи думали ви, як зробити церкву ближчою до громади? Криві Коліна – непросте село, у вас було кілька попередників. Ви на все зважили?

-Ми повинні пам’ятати, що приводить до церкви Бог, а не священик. Це не означає, що ти сказав раз, другий, третій, і людина прийшла до церкви. Бог про кожну людину має свій власний промисел і сам знає, через кого він має привести кожну людину до церкви і влаштувати їй спасіння. Чи через тебе, чи через іншого проповідника, чи взагалі через життєву ситуацію. У мене немає таких мрій чи ідеалів, що я приведу всіх людей до церкви, але надіюсь, так, як сказав Сам Господь, згуртувати навколо Престолу Божого «мале стадо». Ісус Христос сказав апостолам: «Ідіть і проповідуйте, звіщайте у всі народи».

-У ваших планах немає переїзду у село Криві Коліна, ближче до громади?

-Переїхати у Криві Коліна не планував, хоча розумію: працювати дистанційно доволі складно. Моя дружина філолог, вона закінчила університет з відзнакою. У селі їй реально не буде чого робити, у Тальному, мені здається, трохи більше перспектив. Маю наміри після завершення богослужіння залишатися в селі, щоб познайомитися з людьми. Маленький колектив, що допомагає при звершенні богослужіння там є. Наскільки віруюча громада, я поки що не знаю.

Літургія у Глибочку буде кожної суботи, а в суботу ввечері та неділю вранці – у Кривих Колінах. Ілюзій не будую. Планую на добровільних засадах іти у школу, якщо не буде перешкод. Є також плани йти до лікарні, до будинку пристарілих, спілкуватися з хворими, служити молебень, підтримувати їх.

-Бажаю вам Божого благословення, доброї пастви, шани та поваги від людей та залишатися таким світлим, яким ви є нині.

Ліна ЯЛОВСЬКА