Вісті Черкащини 
16 років служби, полон і мужність: історія незламного ветерана з Тальнівщини
У рубриці «Історія наших захисників» продовжуємо розповідати про тих, хто став щитом для України у найважчий час. Сьогодні – історія ветерана Олександра Притули, уродженця села Білашки, що на Тальнівщині, який пройшов війну, полон, поранення – і не зламався.
Його військовий шлях розпочався ще у 2014 році – тоді він повернувся до армії вдруге, ставши добровольцем у складі добровольчого корпусу. Згодом підписував контракти з різними підрозділами, зокрема з 58-ю та 101-ю бригадами, продовжуючи службу на передовій. Загальний військовий стаж ветерана – 16 років.
«Фактично все моє життя – це служба. Мирного життя як такого не було: постійні завдання, відповідальність і короткі перерви між ними», – говорить він.
До початку повномасштабного вторгнення він уже був досвідченим військовослужбовцем-контрактником. Його життя складалося з постійної готовності до виконання бойових завдань.
24 лютого 2022 року він дізнався про початок великої війни ще до світанку. «Мені подзвонили десь о пів на п’яту ранку і сказали: почалася війна. Я одразу зібрався, одягнув спорядження і поїхав у частину. Там отримали зброю – і відразу стали до служби», – згадує він.
Олександр очолив групу «броні» – ударний підрозділ, який одним із перших виявляв противника і вступав у бій. Спочатку це були лише троє бійців, однак згодом до них приєднувалися представники різних структур.
«Ми починали утрьох. Потім до нас підходили і цивільні, і поліція, і СБУ. Всі ставали в стрій. На той момент ми навіть не знали, хто є хто – просто разом тримали оборону», – каже військовий.
Бої точилися на Київщині – у районах Бородянки, Макарова, Ірпеня, Бучі. Це були одні з найгарячіших напрямків перших тижнів повномасштабного вторгнення.
Полон став одним із найтяжчих випробувань у його житті… «Ми розділилися на дві групи, коли почала бити техніка. 21 березня нас взяли в полон – 61 людину з частини, разом і хлопці, і дівчата. Я був одним із останніх, хто здавався – вже поранений», – згадує Олександр.
Після звільнення захисник пройшов тривале лікування та реабілітацію. Попри отримані травми і встановлену інвалідність, він продовжив службу.
Він обіймав посаду головного сержанта взводу безпілотних авіаційних комплексів військової частини А0139. Під час бойових дій проявив особисту мужність – прикрив собою бійців строкової служби від вибуху гранати.
«Закрив хлопців собою. Інакше не міг. Навіть після поранення продовжував виконувати завдання», – коротко пояснює військовий.
За відвагу та самопожертву був відзначений державними нагородами, серед яких: орден «За мужність» III ступеня (Указ Президента України), нагорода Головнокомандувача ЗСУ «За незламність», а також іншими відзнаками, серед яких Хрест незламності та нагороди за участь у бойових діях.
Побратими характеризують його як дисциплінованого, відповідального військового, який користується авторитетом у колективі та завжди підтримує інших.
Після звільнення зі служби за станом здоров’я Олександр повернувся до рідних. Сьогодні він займається сільським господарством – вирощує зернові культури, живе разом із дітьми.
«У мене зараз три собаки – два кане-корсо і бельгійська вівчарка, яку забрав із служби. Займаюся ними, треную – це теж своєрідна реабілітація», – розповідає він.
До того ж не залишається осторонь підтримки інших військових, відвідує реабілітаційний центр «Фортеця життя» та допомагає тим, хто проходить шлях відновлення.
«Я дуже вдячний реабілітаційному центру. Особливо – Тетяні Іванівні, психологу Людмилі Анатоліївні, працівникам соціального захисту. Також Ніні Василівні зі служби у справах дітей – вона дуже допомагає, навіть у судах підтримує. Без цих людей було б набагато важче», – говорить він.
На запитання, що допомагало йому вистояти, відповідає без вагань:
«Сім’я. Я знав, що повернуся, і що мене будуть чекати діти».
Сьогодні його найбільша мрія – надолужити втрачений час. «Хочу повернути дітям те, чого вони не мали, поки я був на службі. Дати їм увагу, любов, бути поруч. Бо вони цього не отримували, і це для мене зараз найважливіше», – говорить Олександр.
Історія Олександра Притули – це не лише про війну. Це історія про силу духу, відповідальність і незламність. Про людину, яка, пройшовши крізь найважчі випробування, зберегла головне – віру, гідність і любов до своїх дітей та своєї країни.
Аріана НЕСТЕРЕНКО
