На Нестайка писали доноси, бо його герої — не радянські діти, закохуються, отримують двійки, провалюють екзамени

Дитячого письменника Всеволода Нестайка не стало 2 роки тому, 16 серпня 2014-го. Я подзвонила за день до смерті. Це була п ’ ятниця. Вперше за років два. Трубку взяла, як завжди, дружина Світлана Пилипівна.

-Як там там Всеволод Зіновійович?

-Вам щось треба? – вона завжди строга до журналістів, щоб дарма не хвилювали письменника.

-Та ні, – кажу, – просто питаю.

-Хворіє він дуже-дуже тяжко.

-А щось пише?

-Ні, зараз ні, вибачте, у нас лікар. Дякую, що поцікавилися.

От і вся розмова. А в суботу його вже не стало. І я сиджу і плачу, бо пішов не просто класик дитячої літератури. Це наче помер мій дідусь, який був зі мною вдома, коли тато і мама на роботі. Який їздив зі мною у село і ходив до річки. Який ніколи не сварився, а лише смішив і розказував, що добро, а що зло.

У другому класі на день народження подруга принесла “Тореадорів із Васюківки”. З того часу і дотепер я знаю, що є на світі друзяки Павлуша Завгородній і Ява Рень, які пройдуть разом все: загубляться у кукурудзі, рятуватимуть людей від паводку, боротимуться зі шпигунами і заселять безлюдний острів. Ця книга реально затерта до дірок. Останню поставив сам автор, коли три роки тому я напросилася на інтерв’ю. Він підписував її і жирна крапка роздерла сторінку. А ще батьки передплачували журнал “Піонерія”, в якому друкували скорочено “Незнайомку з країни сонячних зайчиків”. Я вирізала сторінки, клеїла їх докупи і дико заздрила подрузі, в якої це видання було повним.

Були й інші герої, і всі рідні-рідні, бо думали так само, дихали так само. Я відчувала, що живу серед своїх, тільки пригод у них більше. Але вони охоче діляться зі мною. В цьому геній Нестайка.

Але зараз я точно знаю, що в нього був ще один дар, який проявився тільки тепер: він не вмер. Він став сонячним зайчиком.

** *

Пропонуємо вашій увазі інтерв’ю, записане автором за 4 роки до смерті.

– У шухляді шафи візьміть капці для гостей, — Світлана Пилипівна, дружина дитячого письменника Всеволода Нестайка зустрічає у коридорі квартири на вул. Шовковичній у центрі Києва.

Всеволод Зіновійович, 80 років, підіймаються із-за столу, щоб привітатися.

– Дивися, дівчина привезла тобі “Тореадорів” підписати. Який це рік?- Світлана Пилипівна бере зашарпану книжку 1980 року, простягає чоловіку. Показує, де підписати, – Всеволод Зіновійович погано бачить. Він пише побажання, сильно натискаючи на ручку. Папір рветься.

– “Тореадорів” я писав вечорами на роботі, працював у видавництві “Веселка”, – А вдома як? Комунальна квартира, в одній квартирі я, дружина, донька, мама. У нас і стола письмового не було. Я вже не кажу про холодильник і телевізор. І якось жили, –сміється. – Для “Тореадорів” ще брав відпустку у будинок творчості в Кончі-Заспі. Тягнув із собою друкарську машинку. Бажан гуляє алеями, а я пишу-пишу.

– І в Одесу ти брав машинку, коли ми їздили відпочивати. Якби стільки не працював, скільки б не понаписував, — згадує дружина. Вона сіла в кріслі в кутку. Розмовляє російською, інколи переходячи на українську. Всеволод Нестайко сивий, спину тримає рівно, у свіжовипрасуваній сорочці під коричневим светром. На правій руці – обручка.

– Я понад усе люблю вчителів і бібліотекарів. У мене мама була вчителькою. Раз вона повела мене ялинку. Мені там Дід Мороз дав торбинку з цукерками, але в мене її поцупили. Як я плакав! То мама купила мені вафлі праліне. Ех, які смачнючі були.

Вчителі-жінки ставились до мене по-різному, бо я був шустрик, вискакував, перебивав і веселив однокласників. Через це фізичка не хотіла ставити “п’ятірку” і я закінчив школу із срібною медаллю.

Я чула, Ви стали свідком загибелі шкільного товариша

-Коли в 1943 році до Києва підходили радянські війська, німці тікали. У Бабин Яр зганяли військовополонених, щоб вони палили рештки нещасних загиблих. А поруч була Захарівська вулиця, ми там з хлопцями го р обців чи синичок ловили, не пам’ ятаю вже для чого. Щоб продати, напевне. Аж ось ми почули стрілянину: якийсь полонений втік, а за ним біг есесівець. Не роздивляючись, що до чого, він застрелив мого товариша. А потім навів дуло на мене. Я побачив чорну дірку. Але він роздивився, що я дитина і побі далі.

Щось ми про сумне завели, давайте щось веселіше, — переводить розмову письменник.

Після школи я втупив до університету. Дипломну роботу написав про Швейка, – чеською вимовляє назву роботи. – Більше нічого не можу згадати цією мовою, – сміється. – До спілки письменників мене рекомендували Оксана Іваненко, Олександр Копиленко і Дмитро Ткач – нікого з цих письменників вже нема. Там я потоваришував із Валентином Бичком. Приємний чоловік був, в Голосіївському лісі ми випивали на дубі Будьонного – так ми називали гілляку, на яку залазили і чаркувалися – вона була схожа на коня.

А завдяки Наталі Забілій я став лауреатом премії Лесі Українки. До того відмовлявся, бо висувалися дуже гарні письменники: і Віктор Близнець, і Григір Тютюнник. Але Забіла сказала: “Вадиме, ви цього разу не відмовляєтесь, я вас прошу, я буду голосувати за вас”. І я отримав премію за казку “В країні сонячних зайчиків”.

– Кажуть, Ви були знайомі з Остапом Вишнею?

–У “Барвінку”, де я був літредактором, мені треба було редагувати всі твори, в тому числі і його. Але як я міг? Я правив “доки” на “поки”, а Остап Михайлович казав: “Прекрасне редагування”. Він дружив із Максимом Рильським. Раз вони пішли в лазню із басейном. Випили там і стали кидати шпроти у воду, а потім ловили їх руками.

– А з Рильським дружили?

– Він був класиком, як я міг дозволити дружити? Вдома бував, замовляв для журналу вірші. Він жив у Голосіївському лісі, там зараз музей. Декламує: “З піснею про Сталіна починаймо день. Кращих ми не знаємо на землі пісень. У країні Сталіна, у країні Рад ми ростем–зростаємо, як зелений сад!” — він мусив писати такі вірші, щоб врятуватися від тюрми.

– Ви самі були членом партії 13 років.

-Та мусив же, бо інакше б вигнали з роботи. Зараз згадують гранітну революцію, яка відбулася 20 років тому на майдані Незалежності …

-Революцію на граніті, – підказує Світлана Пилипівна.

– Це був масовий рух за ідеї незалежності України. Я, до речі, маю до революції безпосереднє відношення. Я був тоді головою секції дитячої спілки письменників і склав листа, якого підписали всі письменники з вимогою зняти Віталія Масола – голову Ради міністрів УРСР. І його таки зняли. Я з Олесем Гончарем вийшли в один день із партії в знак протесту.

У двері дзвонять. Світлана Пилипівна йде відчиняти.

-Спитай хто! – гукає Нестайко.

Із-за дверей відповідають, що принесли договір із жеку.

– Він цензури Вам діставалося?

-Не хочу згадувати прізвища письменника, який писав на мене доноси в ЦК партії і КГБ по 30 сторінок. Мовляв, розбещую дітей своїми книжками. Мої герої, бачте, не радянські діти, бо закохуються, отримують двійки, провалюють екзамени.

За моїм сценарієм мій приятель Віктор Іванов, той що поставив “За двома зайцями”, збирався робити фільм по “Тореадорах”. Ми вже їздили місця вибирали, як в Міністерстві культури при затвердженні один впливовий письменник, він із Щербицьким родичався, виступив і сказав, що це ганьба. Звинуватили мене в антирадянських речах. І сценарій запороли.

1965-го на Харківський кіностудії Корнелій Зінікін зняв фільм “Тореадори з Васюківки”. Стрічка взяла грін-прі в Німеччині, першу премію в Австралії, для показу її закупили 72 країни світу. Її не показали тільки Україні.

Довгий час Нестайко був мисливцем, полював зайців качок.

– Світлана Пилипівна, мабуть, раділа здобичі, яку ви приносили?

-Це було ще в комуналці, – розповідає дружина. – Він – киває на чоловіка, — зайця обдирав, я днів 2-3 його вимочувала, начиняла гречкою, печінкою, готувала всілякі наїдки, салати. Ставила пляшку. І тоді друзі приходили “на зайця”.

-Дружина є прототипом якоїсь казкової героїні?

-Ні. Я б не посмів, – сміється Нестайко. – Вона – моя муза. Як зараз пам’ятаю, хоч і 55 років минуло, гуляємо ми Хрещатиком і слухаємо солов’їв до 5-ї ранку. Вони й зараз мені співають. Хоч я і сивий

-Ти б про таке не казав, – махає вона на нього рукою. – Давайте краще каву пити.

-Як я був студентом, підпрацьовував у театрі Російської драми статистом, –розповідає Нестайко поки дружина на кухні. – Мій приятель був завлітом і взяв мене і мого брата Толю, щоб могли заробити копійчину. Ми не казали жодного слова – стояли в масовці у історичній виставі “Навіки разом”. За репетицію платили 7 карбованців, за виставу – 23. Що купували на ті гроші? Борги віддавали, — сміється. -Після цього я став писати п’єси. Одна з них про Вітьку Магеллана стала проривною, пісня неї почалися пристойні заробітки.

Світлана Пилипівна приносить каву, торт і шоколадні цукерки. Кладе чоловікові шматочок торта.

-Люблю солодке, змалів, – каже Нестайко.

-Зараз щось пишете?

-Пишу, але я забобонний, коли чорна кішка переходить дорогу, нізащо далі не рушу. Тому наперед не казатиму нічого. Лише назву: ” Дивовижні пригоди шукача сміху”. Думки до книжок приходять здебільшого вночі. Який в моєму віці сон? Серединка на половинку. Я намагаюсь каракулями їх коротенько записати, потім дружина розшифровує. Скільки клопотів я їй завдаю.

-Не хоче писати з диктофона, один купили цифровий, потім простіший, –сердиться дружина.

-Коли я не відчуваю паперу під рукою, фантазія не працює, –виправдовується з посмішкою Всеволод Зіновійович.

Каже, що бачить сюжетні сни, які використовує у творчості.

-Сьогодні приснилося, що я літаю. Поряд зі мною двоє хлопчиків: “Чого літаєте? –питають — Ви дорослий, тільки діти мають літати”. Я тут же засоромився і прокинувся.

Книги Нестайка видає видавництво ” А-ба-ба-га-ла-ма-га”.

– У Малковича ексклюзивні права на мої книги. Тільки “Тореадори” в нього виходили 15 разів. Він же і випускає “Гаррі Поттера”. Дружина прочитала мені першу частини “потеріанни”. Мені дуже сподобалося. Тільки на читання треба час. Якщо читатиму чужі книги, не буде коли писати своїх.

Дзвонили троє людей і казали, що хочуть по “Лісовій школі” і “По одиниці з обманом” зняти фільми, що шукають спонсорів, але на тому все і закінчилось.

-Звідки ви знаєте, які сучасні діти, підлітки?

– Вони пишуть без кінця листи, з них я знаю про їхнє життя, як в них словечки, прикольчики. Днів 10 тому приїздила група школярів із Рівного, ми вже років 5 як листуємося. Ще часто дзвонять, то я розпитую, як вчаться, що зараз нового. Писав мені віршами листи талановитий хлопчик з Полтави Саша Лаврентьєв. Він помер від інсульту в 16 років. Ми листувалися аж до самої його смерті. Я з дружиною закликали українських письменників

допомогти грішми. На жаль, не всі відгукнулися.

Наталія ПАВЛЕНКО