Вісті Черкащини Життя з новим тілом: історія черкаського ветерана з трьома ампутаціями
26-річний черкащанин Антон Гладун — ветеран російсько-української війни. Служив у десантно-штурмовій бригаді, був бойовим медиком. На початку повномасштабної війни втратив обидві ноги й руку внаслідок підриву на міні.
Нині він завершив реабілітацію і переїхав із села у місто. Як живе з новим тілом — розповів Суспільному.
Мати ветерана Лідія Гладун розповіла, що раніше сина нечасто можна було застати вдома:
“Більшість часу його не було вдома. Як школу закінчив, і пішло: то навчання, то армія”.
У свої 26 років Антон Гладун — на кріслі колісному, втратив обидві ноги та руку.
“Вийшла така ситуація смішна: до мене зателефонували з військкомату і сказали: «я чув, ти хочеш служити? Ми тебе чекаємо на вокзалі вже», а я тільки забрав документи з навчання”, — пригадав ветеран.
“Сказало командування: «не гоже десантникам сидіти в окопах» і ми почали штурмувати. Отримав поранення 27 березня — підірвався на міні. Товариш відразу підбігає, каже: Крава (позивний військового, який ішов попереду — ред.) — «двісті», а Гладун — важкий, «триста» і відразу почав мені накладати турнікети”.
До тями Антон прийшов через тиждень в харківському госпіталі.
“Побачив медсестру, почав кричати: «уберіть його від мене!». А в мене ж був медикаментозний сон, мені там сни такі снилися. І мені здалося, що там (у палаті — ред.) кадировець хотів мене зарізати, вона схожа мені на нього була. І мені соромно по цей день, але думаю, що вона (медсестра — ред.) не перший раз таке бачила”.
Сьогодні на Антонові футболка із написом “сміюся”. Таким мати побачила сина вперше у госпіталі, розповіла жінка:
“Що змінилося? Дужче ми стали його любити, він у нас як ведмедик. Хочеться його обійняти”.
Після трьох років реабілітації за кордоном Антон нарешті вдома. Придбав квартиру в місті і облаштував під власні потреби. Звик і до життя на протезах, розповів ветеран:
“Спочатку як тільки вдягнув протези в перший день, два кроки за годину зробив на них, і думав, що це нереально зовсім. Ходити, думав, більш не буду ніколи”.
На вулиці з ними зручно, але місту бракує інклюзивності, зазначив Антон Гладун:
“Вже краще, аніж було раніше, але після Німеччини, як на мене, вся Україна трохи відстає від інклюзивності. Мало інклюзивних туалетів, зовсім мало, це хіба в торгових центрах, а в кафе, ресторанах — мало зовсім”.
Не розуміє, додав він, надмірної опіки з боку людей:
“Мені хочуть допомогти, наприклад заїжджаю на кріслі, хочуть люди допомогти мені, а в мене ж крісло колісне автоматичне і мені не потрібна допомога. Я аж злюся, кажу, що не потрібно, бо я кожен раз комусь на ногу наїжджаю. Чи хтось підходить: «Ой, візьми ці 20 гривень”, чи 100 гривень…”
Антон сердиться, щоб йому не допомагали. Старається сам все робити, самостійним хоче бути, додала пані Лідія.
Життя варте того, аби його прожити навіть після поранення, зауважив Антон:
“Смачної їжі, ігор, серіалів, фільмів, людей, друзів і тому подібне — скільки всього навкруги!”.
Нині планує з’їздити на відкритий турнір з онлайнових ігор і продовжити навчання в ІТ.
“Хочемо 2026 Новий рік в стилі Гаррі Поттера святкувати”, — додав він.
