«Зате вони не дійшли до Києва». Як живуть селяни у затопленому війною Демидові (ФОТОРЕПОРТАЖ)

Наша редакція працює цілодобово з різних куточків країни, аби ви були в курсі того, що насправді відбувається. Якщо для вас важливе те, що ми робимо, і ви вже підтримали Збройні Сили України, можете підтримати наше інформаційне військо.

Демидів — єдиний населений пункт Вишгородського району, до якого ще не відновили прямого сполучення з Києвом. Адже міст через Ірпінь на вʼїзді в село наполовину розбитий і пропускає транспорт тільки в одну сторону — до столиці.

Проте головну проблему для Демидова створює інша знищена споруда — дамба в Козаровичах, де річка Ірпінь впадає у Київське водосховище. 25 лютого українські військові підірвали цю дамбу разом із мостом, аби не допустити подальшого просування російських військ у бік Києва. Внаслідок цього частина Демидова, розташована в низовині, невдовзі опинилася під водою. Місцеві не памʼятають повені такого масштабу.

«Вони так били, що я зубами зціпила подушку, щоб не кричать»

«У перші дні війни ми чули постріли в сусідніх селах, — розповідає 68-річна Валентина. — А тоді вже почали снаряди до нас долітати. Стала підходити вода. Ми згуртувалися, почали насипати мішки з піском, робити дамбу, думали, що не пройде стільки води. А коли зрозуміли, що жодні мішки не допоможуть, опустили руки».

До найвищого рівня вода піднялася приблизно 10 березня. У дворі Валентини підтопило будинок і літню кухню, в якій живе її паралізована мати. Після того, як запрацювали помпи, вода опустилася на кілька метрів, але земля на городі ще глевка і перекопувати її неможливо. А ще вода затопила льохи, вони й зараз нею заповнені. Це значить, що в разі обстрілів у погребах тут не сховаєшся.

68-річна Валентина плаче, згадуючи обстріли села Демидів

68-річна Валентина плаче, згадуючи обстріли села Демидів
Фото: Олександр Хоменко / hromadske

Валентина показує мокрі й потріскані від вибухів стіни всередині будинку, темні плями цвілі в кутку на стелі. Тут три снаряди розірвалися, там (показує на воду) ще дві нездетоновані міни лежать. Жінка впевнена, що якби ті снаряди вибухнули, то знищили б її будинок.

«Вони так били, що я зубами зціпила подушку, щоб не кричати, схопила руками ковдру і пролежала так цілий ранок. А коли хотіла встати з ліжка, не могла знайти підлогу. Я рачки вилізла й відразу підняла голову — чи не знесений будинок. Дім був цілий, але все навколо — у торфі й землі», — згадує Валентина початок війни.

Валентина показує затоплений погріб

Валентина показує затоплений погріб
Фото: Олександр Хоменко / hromadske

Її двоє синів, Сергій і Віктор, три роки воювали у складі 72-ї бригади, захищали Авдіївку, Маріуполь і Волноваху. Обоє дістали важкі поранення та інвалідність. 47-річний Сергій залишився на час окупації в селі й ледь не поплатився життям.

«Я ішов до матері — ніс четвертушку чорного хліба і пачку вермішелі, які наша гуманітарка видала. Вони положили мене. Розстріляли б, але побачили в кухні паралізовану бабусю», — Сергій плаче від безсилля.

Він просився у військо в перші дні війни, але раніше пережив контузію та інсульт, який паралізував частину тіла, тому з військкомату його відправили додому.

«Там люди саджають картоплю, а ми просто дивимося на них»

Пенсія Валентини — 2600 гривень. Її платять вчасно, але без власної городини на такий бюджет прожити складно.

«День і ніч була на городі. Встаю рано, лягаю пізно, щоб якийсь огірок, помідорка були», — зітхає жінка.

Коли земля достатньо просохне і можна буде щось садити — невідомо, бо глибина новоутворених озер на городах подекуди сягає кількох метрів.

Ґрунтові води зовсім близько. Спостерігаю, як чоловік практично без мотузки набирає воду з вуличного колодязя. Через певний час цей же чоловік уже біля свого двору знімає з ніг мокрі шкарпетки — між криницею та його двором одне з «озер», а він вийшов на вулицю у звичайних сандалях.

Зупинившись на сухому перехресті, про щось між собою гомонять кілька селян.

«Там люди саджають картоплю, а ми просто дивимося на них, бо наші городи коло хати. Може, у червні вдасться посадити. Сподіваємося на краще», — 50-річна Тетяна намагається бути оптимісткою, хоча за всі 20 років, які живе в сусідньому Димері, такої великої повені не памʼятає.

39-річний Олександр іде по захисній дамбі на околиці Демидова, сьогодні його черга відкачувати воду із затопленої частини села

39-річний Олександр іде по захисній дамбі на околиці Демидова, сьогодні його черга відкачувати воду із затопленої частини села
Фото: Олександр Хоменко / hromadske

Де взяти 150 літрів дизеля на день?

На захисній дамбі над затопленою частиною села гуде велика помпа. Сама дамба з усіх боків оточена водою, тому найшвидший спосіб дістатися до неї — на човні. Біля помпи порається худорлявий чоловік, 39-річний Олександр. Поруч помічаю ще два значно менші насоси, але вони, здається, поки не працюють.

Велику помпу селянам передали з ДСНС приблизно два тижні тому, і саме цей пристрій подарував людям надію, що через місяць вони все-таки підступляться до своїх городів. Але для того, щоб насос працював, потрібно 120-150 літрів дизеля на день. Держава тут теж трохи допомогла, втім основні витрати на пальне селяни покривають зі своєї кишені. Та й пальне ще треба знайти на заправках.

Олександр стежить за роботою помпи, яка відкачує воду із затопленої частини села Демидів на Київщині

Олександр стежить за роботою помпи, яка відкачує воду із затопленої частини села Демидів на Київщині
Фото: Олександр Хоменко / hromadske

Город Олександра теж затоплений. Щоб відкачати воду, він працює два дні біля помпи — заливає пальне й усуває поломки. Потім три дні буде займатися домашніми справами. А загалом відкачування води наразі забезпечують чотири людини.

Олександр упевнений — через місяць безупинної роботи воду вдасться відкачати, але на саджання картоплі у червні не сподівається. Боїться, що трактор не зможе виорати глевку землю.

«Я ще з таким не стикався, щоб у червні щось садить», — зітхає.

«Якось із городами перебудемо — головне, щоб війна закінчилася»

Вибух на дамбі підтопив орієнтовно 70 будинків у Демидові. Але загалом війна, схоже, селян помилувала. Місцеві кажуть, що росіяни вбили тільки одного мешканця, ще дванадцятеро вважаються зниклими безвісти. А до підтоплених помешкань російські війська під час окупації практично не заходили.

64-річний Віктор також живе на території повені, показує полущену фарбу на підлозі в будинку. В одному місці разом із фарбою відшарувалась і дерев’яна підлога, під нею видно ще мокру землю. Погріб і криниця, звісно ж, по вінця у воді.

«Якось із городами перебудемо — головне щоб війна закінчилася», — каже чоловік. А те, що дамбу підірвали, не шкодує. «Зате вони не попали в Київ!»

Громадське

Читайте нас також в Telegram!

05.05.2022 13:30
Переглядів: 884
Коментарiв нема

Залишити відповідь

Щоб залишити коментар або відгук під цією публікацією, увійдіть або зареєструйтеся.