Лідія Гензерська з Тального святкує ювілей

14 листопада своє 80-річчя святкує тальнівчанка Лідія Семенівна Гензерська. У редакцію газети «Новий Дзвін» надійшов лист від її подруги Марії Артемівни Сушинської з проханням розповісти про цю сильну жінку та привітати її з Днем народження. Ми побували в ювілярки вдома. Нині Лідія Семенівна проживає разом зі своєю найстаршою донькою Людмилою. Недалеко від мами, на одній вулиці живе й середня донька Валентина. 5 років тому Лідія Семенівна втратила зір, тому потребує опіки. Оточуючих вона не бачить, раніше розрізняла силуети, тепер їй зовсім темно. Попри це, оптимізму й бадьорого духу не втрачає. З перших хвилин знайомства жінка вражає щирістю і простотою. Таке враження – ніби знайомі все життя.
Доля її, як, мабуть, більшості представників покоління «дітей війни», непроста. Після 7-ми класів пішла працювати: спершу нянею в садочок, а в 16 років вже доїла лаву корів у колгоспі імені Чкалова, що в Тальному. Потім закінчила вечірню школу, вивчилася на продавця, щоправда, за спеціальністю працювала лише деякий час. У 1968 році влаштувалася листоношею на вузол зв’язку в Тальному. Професія припала жінці до душі. Каже жартома: «Я на пошті, мабуть, і сьогодні числюся. 12 років була підмінною по місту. Ще у 2010 році я підміняла листонош на період відпусток. Я все Тальне знаю: всі кутки, вулиці і провулки. Ходила кілометрів 20 за день, пішки. А газет тоді було на одну лишень вулицю – повнісінька сумка, ще й в руках».
Роботи жінка не цуралася ніякої – удвох з чоловіком побудували 2-і хати, як би важко не було, тягнулися, прагнули кращого. Не зламалася навіть, коли після складної операції на хребті, лікарі давали невтішні прогнози – казали, залишиться інвалідом, не буде ходити. Зуміла, пішла і навіть повернулася носити пошту. Доньки згадують, як разом з батьком розділяли її участок і допомагали розносити газети.
Та подружнє щастя було недовгим: чоловік захворів, а через деякий час залишив жінку з трьома дітьми – пішов до іншої. І тоді руки не опустила: дала раду, вивчила своїх дівчаток, яких ніжно кличе Людочка, Валічка та Любочка. А з якою любов’ю та гордістю розповідає Лідія Семенівна про своїх 5-ох онуків: «У мене чудові онучки: всі 3 закінчили школу із золотою медаллю. Пам’ятаю, коли Катруся закінчила школу і прийшла до мене з медаллю на грудях, а менші дві Настуня та Івануся в один голос: «Ми теж хочемо таку!» Як будете гарно вчитися, то й матимете, – я їм тоді сказала. Тепер одна із них навчається в аспірантурі та викладає в університеті імені Драгоманова, а друга – закінчила КПІ і поїхала в Норвегію, там захистила докторську дисертацію по 3-Д принтерах, працює. Хлопці теж розумні: Юрчик закінчив університет імені Мєчнікова в Одесі, а Костик навчався у Харківському авіаційному університеті».
Радістю наповнюється дім, коли в ньому збирається вся родина, бабуся, хоча й не бачить, проте з нетерпінням чекає онуків та правнуків, щоб почути їхній дзвінкий сміх, притулитися вустами до дитячих голівок-маківок. «Оце і є миті справжнього щастя, – каже жінка. – Мені більше нічого й не треба. Мої діти, внуки та правнуки – це моє продовження, моя гордість, моя радість. Я щодня прошу Матір Божу, щоб вони були здорові».
Окрім дітей та внуків, має Лідія Семенівна ще одну велику любов свого життя. Це захоплення творчістю великого українського дисидента Василя Симоненка. Вона годинами може розповідати про нього, його творчість і читати вірші. Ні, не просто читати напам’ять, вона їх виконує душею.
Скоротати довгі дні, коли доньки на роботі, Лідії Семенівні допомагає подруга Марія Артемівна Сушинська, яка й звернулася до редакції з листом-вітанням. Вона читає подрузі улюблені газети «Новий Дзвін» та «Погляд часу», ділиться новинами, а ще обидві люблять згадувати той час, коли були молодими і з надією дивилися в майбутнє.
Шановна Лідіє Семенівно, прийміть найщиріші слова вітань від рідних та близьких людей у свій ювілейний День народження. Нехай доля не скупиться на ніжні емоції та неповторні моменти. Здоров’я Вам та усіх благ.

Редакція газети «Новий Дзвін»