Вісті Черкащини 
Якби нафту в Бориславі знайшли сьогодні. Нафтова історія Галичини
Сьогодні нафта – це велика політика й “енергетична зброя”. Але ще сто років тому епіцентр цієї глобальної гри був не в Перській затоці, а в передмістях Дрогобича й Борислава на Львівщині
Сьогодні світ знову уважно стежить за цінами на нафту. Вартість “чорного золота” зростає, і країни, які мають власні родовища, отримують величезні прибутки та політичний вплив. У цьому контексті історія Галичини виглядає особливо промовисто. Адже понад сто років тому цей край був одним із головних нафтових центрів світу. На початку ХХ століття Бориславський басейн давав приблизно 5% світового видобутку нафти. Якби ці ресурси розвивалися під контролем місцевої економіки та державності, Галичина могла б перетворитися на один із найбагатших регіонів Європи.
Однак історія склалася інакше. Видобуток нафти тут приніс колосальні прибутки, але більшість із них опинилася в руках іноземних компаній. Водночас сам регіон пережив період небувалого економічного піднесення, що перетворив маленькі прикарпатські села на промислові центри
Коли нафта була просто “мазюкою”
Нафтові виходи на Прикарпатті відомі здавна. Ще у XVII–XVIII століттях густу темну рідину, яку називали “ропою”, “мазюкою” або “скельною олією”, збирали з поверхні землі. Її використовували як мастило для возів, для просмолювання човнів, захисту металу від іржі та навіть як лікувальний засіб.
У літературі перша згадка про карпатську нафту трапляється 1717 року. На старовинному промислі Слобода Рунгунська її добували ще 1711-го.
На початку ХІХ століття Борислав був невеликим селом: близько п’ятдесяти хат, кілька млинів, дві корчми й церква. Але під городами селян приховувалися багаті поклади нафти. Час від часу вона сама виступала на поверхню — її збирали кінськими хвостами або черпали з неглибоких ям.
Одним із перших підприємливих селян був Іван Шемелюк. У 1840-х роках він викопав шестиметрову криницю, наповнену нафтою, і почав продавати її бочками. Справа виявилася настільки прибутковою, що Шемелюк швидко розбагатів і почав наймати робітників.
фото: Локальна історія
Народження нафтової індустрії
Справжній прорив стався в середині ХІХ століття, коли стало зрозуміло, що з нафти можна виробляти гас — дешеве й ефективне паливо для освітлення. Це відкрило перед галицькою нафтою величезний ринок.
Підприємець із Прусії Роберт Домс, який працював у Львові, викупив землю біля Дрогобича й заснував один із перших у Центральній Європі нафтопереробних заводів. На підприємстві працювали близько двохсот робітників.
Відтоді нафтовий промисел почав розвиватися стрімко. Селяни здавали свої землі в оренду на десятки років, отримуючи частку від прибутку. На їхніх городах виростали перші копальні та бурові.
У 1870-х роках у регіоні діяло майже 13 тисяч точок видобутку нафти, більшість із яких були звичайними колодязями. Видобуток забезпечував роботою більшу частину населення.
У 1886 році у Бориславі розпочали буріння свердловин механічним ударним способом. Тоді ж пробурили перші 9 свердловин.
фото: Локальна історія
Галицьке Ельдорадо
Наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття Бориславський регіон став одним із найвідоміших нафтових центрів світу. Його називали “Галицькою Каліфорнією”, “Новим Клондайком”, “Галицьким Ельдорадо”.
У період найбільшого піднесення, близько 1909 року, тут видобували понад 2 мільйони тонн нафти на рік, що становило більш ніж 5% світового видобутку.
Саме тоді до Борислава масово прибували інвестори, авантюристи й шукачі швидкого збагачення. У 30-тисячному місті за рік продавали більше шампанського, ніж у столиці імперії — Відні. Саме в Бориславі та Дрогобичі на початку ХХ століття була найвища у краї концентрація паккардів, мерседесів і фіатів на тисячу населення.
Як писав “Тижневик дрогобицький”, якомусь Грицаку від швидкої наживи так замакітрилося в голові, що крутив цигарки з купюр у 100 крон. За кілька років Грицак уже жебракував під бориславськими церквами. А нафтові магнати бажали кататися на санях навіть влітку – і каталися, висипавши на вулиці кілька тонн цукру.
Імператор Франц Йосиф I навіть спеціально відвідав бориславські копальні під час подорожі Галичиною 1880 року. Це було єдине промислове підприємство краю, яке потрапило до програми імператорського візиту.
Попри величезні прибутки, життя більшості робітників було важким. Нафту часто черпали просто відрами з відкритих колодязів. Робочий день тривав по 12–14 годин. Заробітку ледве вистачало на їжу і житло.
У місті швидко виростали дерев’яні бараки для робітників. Вулиці були хаотичними, а поруч із житлом часто розташовувалися небезпечні нафтові шахти.
Небезпека була постійною. У 1908 році блискавка влучила в одну з бурових веж. Пожежа тривала майже місяць, а дим було видно за десятки кілометрів.
Ці драматичні реалії описав у своїх творах Іван Франко — зокрема в повісті “Борислав сміється”.
фото: Локальна історія
фото: spadok.org.ua
Іноземний капітал і втрачені можливості
Нафтові родовища швидко привернули увагу великих світових компаній. У галузь вкладали кошти британські, німецькі, американські та французькі інвестори. Перед Першою світовою війною іноземні інвестиції в галицьку нафту становили близько 300 мільйонів корон. З них англійський капітал становив 150 млн корон (51 %), німецький — 140 млн (45 %), французький — 1,5 млн (0,5 %). Решта — США, Бельгія, Італія, Угорщина.
Після Першої світової нафтовий ринок Галичини опинився в руках двох головних гравців. Компанії “Малопольща” та “Галіція” фактично розділили регіон між собою: перша контролювала 35% родовищ, а друга — 20%.
Українці в гонитві за нафтовими прибутками
Українці теж намагалися взяти цей бізнес у свої руки. Підприємці Іван Левицький, Михайло Терлецький, Кость Левицький 1906 року заснували нафтове товариство, однак планам завадила Перша світова війна та брак капіталу. Українське товариство не витримало конкуренції з гігантами й закрилося.
Серед українців лише кілька родин змогли конкурувати з іноземним капіталом. Одним із них був митрополит Андрей Шептицький, який інвестував у нафтові родовища Перегінська й володів акціями промислових товариств.
Натомість більшість українських селян продали свої землі за безцінь або здавали їх в оренду. У підсумку значна частина прибутків від “чорного золота” залишала край.
фото: Локальна історія
Занепад “нафтової імперії”
Після 1911 року нафтовий бум у Бориславі та навколишніх родовищах почав поволі згасати. Найбагатші й найлегші для видобутку поклади були виснажені, а нові свердловини доводилося бурити дедалі глибше і дорожче. Водночас світ змінювався: на ринку з’являлися нові потужні нафтові регіони, які швидко відтісняли галицьку ропу. Свою роль відіграли й бурхливі політичні події початку ХХ століття — Перша світова війна перекроїла кордони Європи та порушила налагоджені економічні зв’язки. Остаточним ударом стала світова економічна криза, що підірвала промисловість і торгівлю.
До 1930-х років Галичина вже втратила славу одного з головних нафтових регіонів світу, а колишня “Галицька Каліфорнія” поступово перетворилася лише на спогад про часи, коли прикарпатська земля давала мільйони тонн “чорного золота”.
У 1930-х роках Галичина вже втратила статус одного з головних нафтових регіонів світу.
Якби нафту в Галичині знайшли сьогодні…
Історія галицької нафти — це приклад того, як природні ресурси можуть перетворити маленький край на економічний центр світового значення. Свого часу Борислав був єдиним містом у світі, яке буквально стояло на нафтовій жилі. Якби такі ресурси розвивалися в умовах власної державності та сильного місцевого бізнесу, Галичина могла б стати однією з найбагатших у Європі.
Якби ці мільйони тонн нафти належали не британським чи австрійським акціонерам, а українській державі, історія ХХ століття могла б піти іншим шляхом…
Якщо взяти піковий видобуток Галичини у 2 млн тонн на рік і перевести його в барелі, оскільки 1 тонна нафти дорівнює 7,33 бареля, ми отримаємо 14 млн 660 тис. барелів.
При сучасній ціні 100 доларів за барель річна виручка становила б 1 466 000 000 доларів. Тобто майже півтора мільярда доларів щороку.
Для розуміння масштабу: це приблизно 4 мільйони доларів щодня, які могли б заходити в регіон. Якби ці гроші вкладали в інфраструктуру сьогодні, Галичина за рівнем доходів могла б спокійно конкурувати з нафтовими регіонами Норвегії чи Техасу. Хоча це далеко від можливостей Кувейту, який добуває в рази більше.
Якби видобутком займалась державна компанія (як наприклад, у Норвегії), то окрім чистої ціни нафти, вона отримала б додану вартість від переробки. Виготовлення бензину та масел помножило б суму.
А якби половину цих грошей вкладали в активи (як це роблять арабські країни або Норвегія), за 20 років капіталізація такого фонду за 5% прибутковості могла б перевищити $31 млрд. І навіть якби видобуток нафти повністю зупинився через 20 років, такий фонд генерував би близько $1 млрд прибутку щороку.
Натомість історія “Галицької Каліфорнії” залишиться блискучою, бурхливою й водночас трагічною сторінкою індустріального минулого Галичини.
І якщо Іран зміг націоналізувати свої ресурси і перетворити їх на політичну вагу, то Галичина на початку століття була лише об’єктом експлуатації. “Чорне золото” викачали саме тоді, коли нафта ставала головним аргументом у світових війнах. Україна пройшла шлях Ірану навпаки: замість того, щоб отримати вплив через ресурси, ми втратили ресурси, так і не здобувши впливу.
