Як галичани усвідомили себе частиною великої України: 111 років від початку Першої світової війни

Галичина, як частина Австро-Угорської імперії, стала однією з ключових арен цієї боротьби, де зіткнулися імперські амбіції, національні прагнення та людські трагедії. “Еспресо.Захід” розповість більше про вплив війни на політичне дозрівання галичан, яке мало визначальне значення для подальшої боротьби за незалежність України.

Передумови війни: Європа як порохова бочка

Наприкінці ХІХ століття Європа нагадувала порохову бочку, готову вибухнути від найменшої іскри. Після століть фрагментації в 1871 році утворилася Німецька імперія, яка завдяки швидкому економічному та військовому зростанню прагнула зайняти провідне місце серед європейських держав.

Ця амбітна сила порушила баланс, встановлений після Наполеонівських війн, викликаючи напругу з Великою Британією, Францією та Російською імперією, які вже мали свої колоніальні володіння та ринки. Водночас Австро-Угорська та Османська імперії, багатонаціональні держави зі складними внутрішніми протиріччями, перебували в занепаді, що посилювало націоналістичні рухи, зокрема серед слов’янських народів.

Формування військово-політичних блоків – Антанти (Велика Британія, Франція, Росія) та Троїстого союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія) – лише загострило протистояння, адже кожна сторона готувалася до війни, накопичуючи озброєння та шукаючи нових союзників.

Безпосереднім приводом до війни стало вбивство 28 червня 1914 року в Сараєві сербським націоналістом Гаврилом Принципом австро-угорського ерцгерцога Франца Фердинанда. Цей інцидент запустив принцип доміно: Австро-Угорщина висунула Сербії ультиматум, а 28 липня оголосила війну, тоді Росія підтримала Сербію, як відповідь Німеччина оголосила війну Росії 1 серпня 1914 року, а в наступні дні конфлікт охопив усю Європу.

Однак, навіть якби Сараєвського вбивства не сталося, війна, ймовірно, була неминучою. Економічні інтереси, боротьба за колонії, націоналістичні рухи та відсутність ефективних дипломатичних механізмів для вирішення конфліктів робили глобальний збройний конфлікт лише питанням часу.

Українці в Австро-Угорщині: боротьба за автономію та конфлікт із поляками

Польова кухня австро-угорських військових, Галичина, 1917 рік, фото: localhistory

На початку ХХ століття українці в Австро-Угорщині, які ідентифікували себе русинами, тобто нащадками Київської Русі через традицію Галицько-Волинського князівства, складали значну частину населення імперії – їх було близько 4 млн, а це 8% від всього населення імперії. Однак вони перебували в складному становищі через домінування польської еліти на Галичині, німецької – на Буковини і угорської – на Закарпатті, а також фінансових впливів єврейського населення.

Галичина була ареною тривалого українсько-польського протистояння, адже поляки, які мали сильні позиції в адміністрації та економіці, вважали Галичину частиною історичної Польщі, тоді як українці прагнули національно-культурної автономії в межах імперії. Ця боротьба проявлялася в політичній діяльності, зокрема через вимоги поділу Галичини на українську та польську частини, реформування виборчої системи та забезпечення рівноправності української мови в освіті й адміністрації.

У 1914 році з початком війни українці Галичини продемонстрували лояльність до Австро-Угорщини, сподіваючись, що підтримка імперії в боротьбі проти росіян сприятиме їхнім національним інтересам. Головна Українська Рада (ГУР), очолювана Костем Левицьким, разом із заступниками Михайлом Павликом і Миколою Ганкевичем, проголосила маніфест про створення Легіону Українських січових стрільців (УСС) – добровольчого формування в складі австро-угорської армії.

УСС, до якого записалися переважно молоді члени спортивних товариств “Січ”, “Сокіл” “Пласт”, стали першим українським військовим підрозділом у ХХ столітті, відібраним за національною ознакою. Хоча Відень дозволив озброїти лише 2500 добровольців із 28 тисяч, які зголосилися, УСС стали символом українського національного відродження.

Українці Галичини сприймали Австро-Угорщину як простір для здобуття культурної й політичної автономії, що разюче відрізнялося від становища в Російській імперії, де український рух жорстко переслідували. Водночас створений у серпні 1914 року у Львові Союз визволення України (СВУ) висунув ще сміливішу програму – домагатися повної незалежності України за підтримки Центральних держав. Така позиція викликала неоднозначну реакцію: значна частина галицьких політиків та історик Михайло Грушевський критикували СВУ, застерігаючи від надмірної залежності від чужих імперських проєктів.

Галичина як ключова арена бойових дій

Віцепрезидент Львова передає місто російському командуванню, фото: zaxid.net з колекції Ігоря Котлобулатова

Галичина стала одним із головних театрів бойових дій Східного фронту Першої світової війни через своє стратегічне розташування на межі Австро-Угорської та Російської імперій.

Уже в серпні-вересні 1914 року російські війська розпочали Галицьку битву, внаслідок якої зайняли Східну Галичину, Львів і частину Західної Галичини, а також Північну Буковину. Австро-угорська армія зазнала величезних втрат – близько 300-400 тисяч осіб, із них 100 тисяч потрапили в полон. Хоча російські війська також мали значні втрати – приблизно 225–250 тис. осіб. Тоді росіяни вперше захопили Львів і навіть сам імператор Микола ІІ відвідав місто.

А згадані УСС брали участь у боях за Ужоцький і Верецький перевали восени 1914 року, а навесні 1915 року відзначилися в боях за гору Маківка, де, попри значні втрати, показали високу боєздатність.

У 1915 році німецько-австро-угорські війська здійснили Горлицький прорив, повернувши Галичину, включно з Львовом, під контроль Австро-Угорщини. Проте в 1916 році Брусилівський прорив російських військ знову змінив ситуацію: росіяни захопили Південну Галичину, Буковину та частину Волині. Після цього кордони майже рік не змінювалися, тоді влітку 1917 року відбувся наступ Керенського (П’ята галицька битва) – остання велика спроба росіян прорвати австро-німецьку оборону. Офензива не вдалася, а в той час у Росії повним ходом тривали революційні події і фронт почав розвалюватися, позиційна війна на цьому напрямку фактично згасла.

Ще задовго до підписання Комп’єнського перемир’я 11 листопада 1918 року бойові дії на території Східної Галичини припинилися. Це сталося після Брестського миру в лютому-березні 1918 року, коли держави Четвертного союзу уклали угоди з новопосталою Українською Народною Республікою та радянською Росією. Внаслідок цього російські війська залишили Волинь і Поділля, а фронт відсунувся далеко на схід.

Та за роки війни Галичина зазнавала великих руйнувань: багато міст неодноразово переходили з рук у руки, інфраструктура була зруйнована, а цивільне населення потерпало від бойових дій, депортацій і погромів. Російська окупація 1914–1915 років супроводжувалася репресіями проти української інтелігенції та духовенства, зокрема депортаціями до Сибіру, що лише посилило антиросійські настрої серед галичан.

Зміни в галицькому суспільстві: політичне дозрівання та наслідки війни

Українські вояки завантажують кулементи на площі Ринок у Львові у листопаді 1918 року, фото: localhistory

Велика війна стала каталізатором політичного дозрівання не лише наддніпрянців, які століттями були під окупацією росіян, але й галицьких українців, що півтора століття виховувалися у більш ліберальній Австрійській імперії.

Сотні тисяч галичан опинилися у війську і побачили масштаб лиха імперської політики. А Січові стрільці стали осередок нової еліти. Досвід участі в лавах УСС, які вирізнялися не лише бойовими подвигами, а й культурно-просвітницькою діяльністю (наприклад, через “Пресову кватиру” УСС), активно сприяв формуванню національної свідомості. Відомі бої на Маківці (1915) та Лисоні (1916) стали символами героїзму та жертовності, які й досі згадуються у піснях.

Після розпаду Австро-Угорської імперії в жовтні 1918 року галицькі українці скористалися моментом, щоб проголосити окрему Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР) 1 листопада 1918 року. Листопадовий чин у Львові, організований УСС на чолі з Дмитром Вітовським, став кульмінацією політичного дозрівання, адже галичани продемонстрували готовність до державотворення. Важливим також стала поява окремої Української Галицької Армії (УГА), створеної на основі УСС та частин австрійської армії українців, яка підтвердила рішучість галичан захищати свою державність. Проте ЗУНР зіткнулася з польською агресією, що призвела до українсько-польської війни 1918–1919 років, унаслідок якої Галичина потрапила під контроль Польщі через вперту позицію Антанти.

Загалом у Першій світовій по обидва боки фронту – з боку Російської та Австро-Угорської імперій – воювали понад 4,5 млн українців. Зокрема, було мобілізовано близько 700 000 українців до австро-угорської армії, з них близько 120 000 загинули, а до 200 000 – поранено. Загальні військові втрати українців обох імперій за скромними оцінками сягають 1,5 млн осіб (з них майже 500 тис. – це загиблі). Зауважимо, що загальні безповоротні втрати у Першій світовій війні – 10 млн солдатів, тобто фактично кожен 20 – це українець. А ще ж остні тисяч цивільних загинули, зникли безвісти, чи емігрували через воєнні лихоліття.

Такі великі демографічні втрати не могли не вплинути і на економіку Галичини. Економічно війна спустошила край. Сільське господарство зазнало занепаду через воєнні потреби, руйнування полів і мобілізацію чоловіків. Промисловість, зокрема нафтовидобування в Бориславі та Дрогобичі, також постраждала через бойові дії та брак робочої сили. Приблизно на 30–50 % знизилося промислове виробництво, була продовольча криза, голод і міграція. У Галичині за роки воєнного лихоліття зруйновано було понад 40 % господарських та житлових будинків, понад 1,5 тис. промислових споруд.

Це вплинуло на суспільний лад, адже війна радикально змінила соціальну структуру та світогляд галицького населення. Величезні втрати чоловіків призвели до того, що в громадах провідну роль почали відігравати жінки – вони взяли на себе господарство, освіту та виховання дітей. Зросла роль інтелігенції, вчителів і священників як носіїв ідей національної єдності, що могли пояснити, як діяти в буремні часи.

Війна також дала людям відчуття крихкості старого порядку, але водночас загартували прагнення до власної держави. Розширилося розуміння політичної участі: багато селян, які повернулися з фронтів, уже не були готові миритися зі старими порядками, тому потім йшли у лави УГА, щоб воювати за свою державу. Таким чином, з воєнного лихоліття Галичина вийшла спустошеною економічно, але значно зрілішою у національній свідомості та готовою до боротьби за своє майбутнє.

Варто наголосити, що ще напередодні Першої світової війни більшість галичан мислили в категоріях лояльності до Австро-Угорської імперії, сподіваючись на ширшу автономію, і часто називали себе русинами. Проте війна й революційні події 1918–1919 років докорінно змінили національну свідомість: дедалі більше людей почали усвідомлювати себе частиною єдиної великої української нації. Яскравим символом цього став Акт Злуки – урочисте об’єднання УНР і ЗУНР у соборну Україну 22 січня 1919 року. Відтоді ідея “єдиних українців від Сяну до Дону” з романтичного гасла перетворилася на політичну мету.

Таким чином, Галичина в роки Першої світової війни була не лише ареною бойових дій, а й пройшла шлях глибокої трансформації – від периферійного регіону імперії до важливого центру української національної ідентичності. Жорстокі випробування війни заклали підґрунтя для майбутньої державності. І навіть поразка ЗУНР не зламала цієї нової свідомості: у міжвоєнний час у Галичині виростає нове покоління, що творить потужний національний рух, з якого постане Організація українських націоналістів.

ЕСПРЕСО

Читайте також: Тальнівщина зустріла Захисника з Мошурова після повернення з російського полону

Читайте нас також в Telegram!