“Я сидів у російській в’язниці за український націоналізм”: 102 роки тому народився режисер Сергій Параджанов

Вірменин за походженням, він став однією з ключових постатей українського кінематографа і культури XX століття, а його ім’я й досі звучить як символ мистецької свободи. Більше – у статті Еспресо.

Народжений на зламі імперій

фото: korrespondent.net

Сергій Параджанов народився 9 січня 1924 року в Тбілісі – місті на Кавказі, де перетиналися культури Європи й Сходу. Цей багатонаціональний простір сформував його світогляд: змалку він жив серед різних традицій, мов і ритуалів, що згодом стали основою його кіномови.

Параджанов ріс в родині антиквара вірменського походження. З дитинства оточений мистецтвом, він вивчав музику (скрипка, вокал), вступав до консерваторії, а після Другої світової війни поїхав до Москви, де закінчив ВДІК (Всесоюзний державний інститут кінематографії) у 1951 році – спочатку як учень Ігоря Савченка, а потім Олександра Довженка.

Ранні роки творчості припали на сталінську епоху та хрущовську “відлигу”. Після закінчення інституту його розподілили до Києва, на студію імені Довженка. Тут він спочатку знімав документальні та науково-популярні стрічки (“Думка”, “Золоті руки”, “Наталія Ужвій”), а потім повнометражні фільми: “Перший парубок” (1958), “Українська рапсодія” (1961), “Квітка на камені” (1962). Ці роботи ще були досить близькими до соцреалізму, але вже відчувалася неповторна візуальна чутливість режисера.

Адже в Україні режисер відкрив для себе українську культуру як живе, глибоке джерело образів, міфів і символів. Він уважно вивчав фольклор, ікони, народний одяг, обряди, пісні – і поступово відмовлявся від традиційного сюжету на користь поетичного бачення світу.

Перетворення на класика світового кіно

зйомка еротики у “Тінях”, сцена з оголеною Палагною, фото: Вікіпедія

Справжній перелом стався в середині 1960-х. Параджанов остаточно відкинув канони соцреалізму і створив власний поетичний, візуально насичений, символічний стиль кіно – де важливі не стільки сюжет і діалоги, скільки образи, колір, музика, фольклор, пластика кадру.

Цей стиль називають “поетичним кіно”, і саме Параджанов став його найяскравішим представником в Україні.

Найвизначніша українська робота Параджанова – це, безумовно, класика кінематографа “Тіні забутих предків” (1964) за повістю Михайла Коцюбинського. Фільм про гуцульське кохання, помсту, магію та традиції став світовим феноменом: отримав десятки міжнародних премій, увійшов до Книги рекордів Гіннеса за кількістю нагород і вважається одним із найкращих фільмів в історії світового кіно. Саме ця стрічка повернула Україні світове визнання як країні з потужною кінематографічною традицією, а не просто “радянською республікою”, бо після геніальних фільмів Довженка у 30-х роках, довгі роки було затишшя.

“Тіні забутих предків” також були нетиповими для радянського кінематографа, адже показували еротичні сцени, а також не мали пропагандистських наративів. Параджанов відмовився від лінійного наративу, зробивши ставку на колір, рух камери, музику, ритуал. Камера “танцює”, образи говорять гучніше за слова, а культура Карпат постає не етнографією, а міфом. Для радянської системи це було надто сміливо.

Після “Тіней” Параджанов розпочав роботу над “Київськими фресками”, але проєкт швидко заборонили, а потім зняв “Колір граната” (1969) – про вірменського поета Саят-Нову, який теж став світовою класикою завдяки неймовірній візуальній поезії.

Чому в Україні шанують Параджанова, попри вірменське походження?

Сергій Параджанов, фото: Facebook Parajanov-Vartanov Institute

Параджанов прожив в Україні понад 15 років, вільно володів українською мовою, одружився з українкою Світланою Щербатюк (від неї мав сина Сурена), щиро полюбив українську культуру – Гуцульщину, пісні, традиції, мову.

Він активно підтримував українських дисидентів: підписував листи протесту проти арештів інтелігенції (1965–1968), на прем’єрі “Тіней” у 1965-му в кінотеатрі “Україна” відбулася відома акція протесту проти репресій. За це його переслідували, а в 1973 році засудили на 5 років таборів суворого режиму за сфабрикованими звинуваченнями в “українському націоналізмі” та “гомосексуалізмі”. Хоча дослідники кажуть, що насправді Параджанов був бісексуалом, що не приховував своїх гомосексуальних нахилів від людей зі свого кола спілкування.

Навіть у тюрмі він залишався художником: створював колажі, асамбляжі, малюнки з підручних матеріалів. Його мистецтво стало формою спротиву – тихого, але незламного. Хоча і тут Параджанов був особливим. Адже стаття за “гомосексуалізм” у радянській тюрмі практично не залишала шансів на виживання. Однак Параджанов став справжнім авторитетом серед тюремників. За переказами, до нього приходила делегація урків і висловила повагу словами: “Ми комуняк завжди на словах мали, а ти – по-справжньому!”. Через таке “панібратство” його кілька разів переводили з зони в зону.

Після звільнення у 1977 році йому заборонили жити в Україні, але він завжди говорив: “Всі знають, що у мене три батьківщини: я народився в Грузії, працював в Україні і збираюся вмирати у Вірменії”. Так і сталося.

В Україні його вважають одним із батьків національного кінематографа, поряд із Довженком. Його фільми зберегли українську ідентичність у часи, коли її намагалися стерти. У 2024 році, до 100-річчя, в Україні вийшли реставровані версії його фільмів, випустили пам’ятну монету НБУ, зняли документальний фільм “Сентиментальна подорож до планети Параджанова”, а в 2023-му його повністю реабілітували як жертву політичних репресій.

Тож сьогодні Параджанов – це не лише ім’я з підручників. Це символ того, що мистецтво сильніше за заборони, а культура – потужніша за імперії. Його фільми дивляться знову, його цитують, його образ надихає нові покоління митців.

ЕСПРЕСО

Читайте також: Маршрути безбар’єрності: у Тальному розпочинають системну роботу над доступним містом

Читайте нас також в Telegram!