Вісті Черкащини “Я хотіла допомогти Україні”: історія черкащанки, яка волонтерить із Данії
Жашківчанка Інна Педерсен живе у Данії 18 років. У 2007 році поїхала туди як студентка-практикантка і залишилася. Проте зв’язку з Україною не втрачала, та у 2014 році почала волонтерити та допомагати військовим. Нині вона разом з українцями й данцями допомагає ЗСУ ліками, продуктами, технікою. Чому почала волонтерити та що мріє зробити після перемоги — вона розповіла Суспільному.
“Мені складно назвати себе волонтером”
Прагнення чимось допомогти Україні з’явилося після переїзду до Данії, коли побачила який рівень життя має ця країна, розповіла пані Інна:
“Побачила, як тут, у Данії, живуть люди. Така маленька країна, але який вона має рівень життя! Тому мені дуже-дуже хотілося допомогти Україні, щоб наша країна процвітала і так само жила, а наші люди, щоб не бідували”.
Нагода підтримати земляків трапилася у 2014 році. Тоді до неї звернувся військовий Роман Копиця – син колеги, з якою вона працювала в Україні:
“Це був перший військовий, якому я допомагала. Кави, сиру купили, — передали. Оце така була допомога. Тоді волонтерство не було таким як зараз”.
Пізніше Роман звільнився з війська і знову звернувся до пані Інни. Попросив крісла колісні для військових, які волонтерка знайшла і передала.
Після початку повномасштабного вторгнення потреба у допомозі збільшилася, додала Інна:
“Коли почалась повномасштабна війна, тоді масштабно стали допомагати і практично весь вільний і невільний час присвячували допомозі Україні”.
Починала волонтерську діяльність пані Інна з допомоги військовим, потім із волонтерами взяли під опіку будинки для літніх людей та почали допомагати переселенцям:
“Те, що ми допомагаємо будинкам для літніх людей, переселенцям – це все додатково, яке йде поряд із допомогою для військових”.
Попри це пані Інна не має волонтерського посвідчення і не звикла до того, що її називають волонтеркою:
“Я людина, яка просто допомагала, бо це мій обов’язок. Я українка, хоч і живу багато років у Данії, і це мій обов’язок перед нашою державою — допомогти. І чим я могла допомогти своїми 47 кілограмами? Те, що я могла — це збирати допомогу і відправляти, підтримувати військових”.
“Ми впізнали все, що передавали”
Пані Інна – голова Української спортивної спілки Ukrainsk Sport Forening, яка проводить спортивні змагання. Тому має змогу збирати зі спортсменів донати: команди, що хочуть брати участь у змаганні, роблять внески. Також гроші отримують з доброчинних ярмарків: жінки готують різноманітні українські страви, які потім продають. Вторговані таким чином кошти ідуть на підтримку ЗСУ, розповіла пані Інна. Першу допомогу зібрали у вересні 2022 року:
“Напередодні футбольного матчу разом з іншими волонтерами завантажили вантажівку з допомогою для київської лікарні, де проходили лікування військові. Зібрали необхідне: ліжка, інвалідні візки, все те, що було потрібне для того, щоб лікарня змогла відкрити ще два поверхи. Це була наша перша вантажівка, яку ми завантажили допомогою й відправили”, – розповіла волонтерка.
Згодом її та інших волонтерів запросили в Київ на відкриття палат у лікарні:
“Було дуже приємно, тому що там був присутній митрополит Київський Епіфаній. І він нам вручав нагороди. Це, напевне, найвища нагорода, яку можна було б отримати за роботу, яку ми робимо, за те, що ми допомагаємо. Нам дозволили зайти в палати, поспілкуватися з військовими. І це було все настільки відкрито. Нам показали, де вся та допомога, хто нею користується. І, звичайно, ми впізнали наші ліжка, візки, милиці, тумбочки – все, що ми передавали. Це було наскільки приємно і вражаюче. Це, напевно, дало великий поштовх продовжувати далі. Це були такі емоції, які не передати словами”.
“Ніхто не зрозуміє, чому ти плачеш за чужою людиною”
Багато знайомих військових пані Інни загинули на війні. Переживала втрату кожного з них болісно, розповіла вона:
“Для мене був дуже великий удар, коли загинув перший військовий, якому ми допомагали. Я завжди через себе пропускаю кожну загибель. На превеликий жаль, уже багатьох військових немає з нами. У нас залишилися прапори, які вони нам вручали, шеврони, а військових уже немає. І коли я дивлюсь на ці шеврони, на ці прапори, мені дуже важко. Цей біль не проходить. Це просто болить, плачеш десь, щоб тебе ніхто не бачив. Тому що ніхто не зрозуміє, чому ти плачеш за чужою людиною. Але це дуже тяжко”.
Не здаватися допомагають військові, які потребують її допомоги, додала пані Інна:
“Мотивують хлопці, які на фронті, які телефонують, які звертаються. Так, не завжди ми можемо допомогти. Так, інколи доводиться відмовлятися, тому що я розумію, що це непідйомно для нас. Але я розумію, що якщо ще ми здамося, ті одиниці, які нині працюють і допомагають, — то я не знаю, що тоді робити хлопцям. Мотивація — це тільки військові”.
“Хочеться просто кричати, щоб люди згадали, що йде війна”
Нині волонтери стикаються з нестачею коштів і людей, які можуть допомогти, а також з іншими проблемами, розповіла пані Інна:
“Напевне, завжди є така проблема як фінанси. Тому що не завжди є фінанси, щоб оплатити. Звичайно, таких випадків було дуже багато. Якщо почати все розказувати, то книжку можна написати. Це і наш митний контроль, і проблеми, які з ним пов’язані. Буває і так, що ось ми вантажівку домовилися завантажити, але не поїхали.
Але найбільше і найтяжче — це коли в тебе просто немає за що купувати, чим вантажівку оплатити. Навіть той самий дрон просять, а в тебе немає за що його купити. І ти розумієш, що зараз збір йде дуже повільно і не знаєш, що казати цим хлопцям, як їм відповісти і пояснити, що просто не зможеш це зробити. Я думаю, що якби було достатньо фінансів, ми могли б закривати всі запити військових”.
Підтримку суспільства відчуває, але не оскільки у 2022 році, додала волонтерка:
“Я добре пам’ятаю початок повномасштабної війни, як це все було згуртовано, скільки людей приходили допомагати, сортувати, пакувати, скільки людей скидалися на той самий дизель, щоб машина поїхала, чи на ту саму машину для військових, і як зараз. Зараз у мене взагалі таке відчуття, що 70-80% українців живуть своїм повноцінним життям. Я не хочу говорити про іноземців, оскільки війна не в їхній країні, і не всі вони розуміють, що така війна. Але за українців… Це те, що я бачу тут, в Данії. Вони втомилися, вони хочуть їздити в відпустки, і в них є свої проблеми. Вони елементарно не долучаються до сортування, пакування, завантажування фур. І це зараз дуже-дуже велика проблема, тому що мало того, що коштів не вистачає, взагалі не вистачає і рук, які б могли допомагати.
Наша команда – це одні й ті самі люди, їх можна порахувати на пальцях. Це дуже прикро, тому що коли почалася війна, було багато людей. У нас на завантажування вантажівки приїжджали 30 людей, які допомагали, перетягували, заносили. А зараз 10 якщо є, то і добре, якщо 15, то це взагалі в радість. Я вже забула, коли таке було”.
Намагається постійно нагадувати людям про важливість допомоги, розповіла волонтерка:
“Хочеться просто кричати, щоб наші люди згадали, що йде війна. Якщо вони не довіряють фондам, не довіряють волонтерам, які є – хай беруть військових і напряму допомагають їм. Просто допомагають, бо це єдиний спосіб виграти цю війну. І я думаю, що нам тут, у тилу, буде набагато легше, якщо ми не поп’ємо кави чи не купимо собі зайву пару взуття, а задонатимо, купимо щось для військового”.
“Мрію, щоб Україна перемогла і залишилась незалежною”
Попри все, волонтерство і труднощі, пов’язані з ним, не змінили її, розповіла пані Інна:
“Змінилися лише мрії, думки, ставлення. Наприклад, змінилося ставлення до певних речей. З елементарного – раніше я дуже любила, щоб у хаті був порядок. А тепер зрозуміла, що мене порядок в будинку взагалі не хвилює. Якщо ми прибрали – добре. Якщо хтось там щось забув, значить, так має бути. У цьому плані війна дуже повпливала, у мене просто змінилися цінності”.
Зараз волонтерка має одну мрію:
“Колись мрії були такі: хочу купити автомобіль чи хочу кудись поїхати. Зараз за це я забула. Я хочу, щоб ця війна припинилась, щоб хлопці повернулися живими, і ми всі змогли відпочити. Мрію, щоб Україна перемогла і залишилась незалежною”.
Працювати задля цієї мрії надихають поїздки в Україну, розповіла пані Інна:
“Поїздки до України, зустрічі з військовими — це, напевно, найбільше, де я набираюся сили, енергії, і мені хочеться це продовжувати. Я знаю, що коли приїжджаю, то у мене завжди є якийсь план, що маю зробити, кому що маю відправити. Тут, у Данії, немає таких моментів, тому що під час війни в гості я не ходжу, на концерти не ходжу, Різдво не святкую”.
“Це буде великий автобус, багато танців і подорож в Україну”
Пані Інна вже запланувала, що зробить після закінчення війни:
“Найперше я найму тут, у Данії, великий автобус. Посаджу всіх данців, які мені в цей період допомагають. Тому що за цей період дуже багато данців долучається. І я їм уже пообіцяла, що як тільки закінчиться війна, ми всі одним автобусом поїдемо в Україну. Я їм зроблю екскурсію, покажу, яка наша країна багата, красива і взагалі нема більше такої в світі. Тому що багато хто з них боїться їхати в Україну під час війни. Дехто їздить, а дехто боїться. Але вони дуже допомагають”.
Нині пані Інна разом з іншими волонтерами працюють задля здійснення цієї мрії. Вона переконана, що сила українців — в єдності та небайдужості.
