Вітряні млини Черкащини: історії тих, що збереглися до нашого часу

“Мій прапрадід Грицько був кравцем: шив верхній одяг і ряси священникам. Його навчили шиттю місцеві євреї. Щоб заощадити, дід орендував житло у людей, а хату собі не купував. Працював ночами, бо мав мету і мрію. Копієчку до копієчки, дід збирав гроші на млин. З нього сміялися люди, мовляв, хати немає, а він мріє про млина. Але дід казав: “Буде хліб — буде й хата”. Люди ж хліб їдять завжди, будуть приходити молоти зерно, то потім він заробить собі на хату. На жаль, ніхто точно не пам’ятає року, але приблизно в 1920-х прапрадід таки купив собі вітряний млин. Він жив у Жаботині, а млина купив у сусідньому селі — в Лубенцях, що біля Холодного Яру.

Бабуся каже, що цей млин у нього пробув лише лічені дні, не місяці й тим більше не роки. Побачили, що він купив вітряка і швидко забрали. Це була колективізація. Як каже тато, дід Грицько грошей назбирав, але на політичну ситуацію взагалі не зважав. Дід називав комуністів голодранцями, бо ті нічого не робили, а лиш забирали в людей те, на що ті заробили чесною, важкою працею.

Прапрадід помер у 1984-му. Вже коли був дорослим його син, мій прадід, разом із сім’єю невістки вони купили хату. Прапрадід жив із сином і невісткою, бо більше не зміг заробити собі на життя”, — історію свого прапрадіда Грицька розповідає Вікторія Шолудько. Що далі було з млином — невідомо. Але у Жаботині, неподалік хати, де живе бабуся Вікторії, було три млини, які теж відібрали в людей в часи колективізації. Млини або стояли закинуті, або їх розбирали. “Їх забирали просто, щоб забрати”, — каже Вікторія.

Історія Грицька — не виняткова. У той час, на піку розвитку вітряного млинарства, вітряки відбирали в людей без потреби. Згодом вони руйнувалися та занепадали. Там, де їх були сотні, — залишилися одиниці.

Про історію вітряних млинів на Черкащині та про млини, які вдалося зберегти до сьогодні, — далі у матеріалі “18000”.

Історія млинів на Черкащині

Піком розвитку млинарства на Черкащині був період кінця 19 — початку 20 століття. Хоча задовго до цього водяними млинами володів ще Богдан Хмельницький, до масштабів кінця 19 — початку 20 століття було ще далеко. Так, у власності Богдана Хмельницького у Суботові було “чотири ставки рибні й млини”. Краєзнавець Олександр Солодар припускає, “що млинів було також чотири — на кожній ставковій греблі”. У 1827 році в Чигиринському повіті було вже 217 млинів: 150 водяних, 12 кінних та 55 вітряних. Ще за 20 років кількість млинів зросла у понад два рази. У 1846 році там було 453 млини, з них — 133 водяні та 320 вітряних і кінних.

Багато млинів у той час було не лише на Чигиринщині. Так у Канівському повіті у 1897 році було 928 млинів.

У першому випуску “Українського млинологічного журналу” етнографиня Раїса Свирида пише, що період кінця 19 — початку 20 століття в деяких регіонах, зокрема, на Лівобережжі, вітряки кількісно переважали водяні млини, які з’явилися там значно раніше. Для порівняння, у Золотоніському повіті на початку 20 століття було 168 водяних млинів і 623 вітряки. “Ставили їх переважно на громадських територіях — вигонах, крутих схилах, при дорогах на польових пагорбах”, — пише етнографиня.

Дід, баба і брати: як виготовляли вітряки

Найпоширенішими конструкціями вітряків на території України є німецькі — стовпові, та голландські — шатрові. Основна відмінність двох конструкцій у тому, що у голландського обертається башта, а у німецького — вся будівля.

Саме німецьких або стовпових вітряків на території України було більше. Вони могли бути одноповерховими, двоповерховими чи триповерховими, чотирикрилими, шестикрилими і восьмикрилими, але всі вони мали в основі великий стовп, закопаний у землю. Цей стовп називали “дідом”. Корпус вітряка разом з механізмом для помелу, валом і крилами встановлювали на нерухомій основі — стільці. Вся ця конструкція й поверталася навколо стовпа-діда. Окрім “діда”, вітряки мали елемент, який називався “бабою” — поперечна балка, насаджена на стовпа-діда. Були у вітряках ще й “брати” — горизонтальні балки, які розташовували знизу. Крила вітряка оберталися під дією вітру, приводили в рух шестерні, а ті — жорна.

Голландські або шатрові вітряки “діда” не мали. Оскільки основна конструкція вітряка залишалася нерухомою, вітряки шатрового типу, на відміну від стовпових, часто будували з каменю, а рухоме шатро — з дерева. Голландські вітряки можна впізнати також за конусоподібною формою, яка не притаманна стовповим вітрякам.

Як у людей відбирали вітряки?

Млинарство на Черкащині почало занепадати через розкуркулення та насильницьку колективізацію. 13 серпня 1929 року РНК (Рада народних комісарів) УРСР постановила, “що до куркульських господарств відносяться всі селянські господарства при наявності в господарстві одної з нижчеперелічених ознак”. Серед ознак куркульського господарства був вітряк або водяний млин. 1 лютого 1930 року ЦВК (Центральний виконавчий комітет) і РНК СРСР ухвалили постанову “Про заходи щодо зміцнення соціалістичної перебудови сільського господарства в районах суцільної колективізації й щодо боротьби проти куркульства”. Радянська окупаційна влада скасовувала закони про дозвіл орендувати землю, використовувати найману працю в сільському господарстві та оголосила про конфіскацію у “куркулів” засобів виробництва.

У статті “До історії млинарства на Чигиринщині” для Українського млинологічного журналу краєзнавець Олександр Солодар пише: “Лише в селі Трушівці було розкуркулено 7 власників млинів; у селі Полуднівка — 9 власників млинів; у селі Мордва — 8 власників; у селі Розсошинці — 6”. Краєзнавець також цитує очевидицю: “Згадує жителька села Адамівка Грицаєнко (Кривенко — дівоче) Параска Степанівна: “Пам’ятаю, як у 1929 році вигрібали борошно і зерно з нашої хати. Відтоді нам приклеїли ярлик “куркулів”. Відібрали хату, яку потім використали для розведення колгоспних свиней. Сад — вирубали, палісадник — витоптали, підсобні приміщення, млина — розвалили, розтягли, худобу забрали до колгоспу.”

Вітряки, які забрали до колгоспів, поступово занепадали. Згодом частину з них знищили під час Другої світової війни. Більшість із тих, що залишилися — зупинилися до 60-х років, коли господарства перейшли на електродвигуни.

Вітряні млини в Черкаській області, що збереглися

Одинцівський млин та “Зерноленд” в Івківцях

У селі Івківці на початку 20 століття було 27 вітряних млинів, з яких до сьогодні зберігся один. Його у 1906 році збудував Оксентій Одинець. Млин отримав назву Одинцівський — на честь власника млина. Попри голодомор, колективізацію і війну, вітряний млин працював аж до початку 1970-х років. З того часу млин поступово руйнувався.

У липні 2007 року Назар Лавріненко — історик, етнограф та голова “Української млинологічної асоціації” із села Івківці — розпочав роботу над відновленням вітряка. З допомогою небайдужих односельчан, підприємств та організацій, вітряк реставрували і вже 7 червня 2008 року Одинцівський вітряний млин відкрили для відвідувачів.

Через рік, у 2009 році, Назар Лавріненко організував першу всеукраїнську конференцію з млинів і традиційного млинарства. А згодом заснував у своєму селі етнографічний комплекс “Зерноленд” з музеєм, кузнею, гончарною майстернею та кіньми.

Голландський вітряк неподалік села Будище

Єдиний в Черкаській області голландський або шатровий вітряк зберігся неподалік сіл Будища та Шевченкове — на батьківщині Тараса Шевченка. У 2023 році вітряк відкрили після реставрації. Нині ним опікується Національний історико-культурний заповідник “Батьківщина Тараса Шевченка”.

У своїй статті “Пам’ятки вітряного млинарства на Черкащині” для Українського млинологічного журналу історик Назар Лавріненко пише про те, як цей вітряк відбудовували вперше: “Ще наприкінці минулого століття неподалік стояв ще один вітряк, але він, на жаль, не вцілів. А цьому пощастило. Відвідуючи ці святі місця у 1998 році тут побував житель міста Трускавець В.М.Кушнір. Побачивши занедбаний стан цього вітряка, він зорганізував доставку до села Шевченкове із рідного Трускавця вантажівки, наповнені відмінними смерековими дошками. Завдяки такому дарунку дирекція місцевого музею організувала відновлювальні роботи, що дозволило зберегти цю унікальну пам’ятку”.

Жовнинський вітряк із затопленого села

У 1958 році людей із села Жовнине переселяли. Починалося будівництво Кременчуцького водосховища і село мали затопити. У старому селі було 63 вітряні млини. Деякі з них люди забрали з собою, коли переселялися.

З часом вітряки почали руйнуватися. З решток вітряків, які залишилися, зібрали один і поставили його на кургані.

У 2023 році біля вітряка висадили лаванду, а зараз там цвітуть соняшники.

Читайте також. Подорож у часі з Владиславом Чабанюком: про нову книгу і музей Трипільської культури.

Вітряк у селі Теклине

Триповерховий вітряк у Теклиному — один із тих, що збереглися найкраще. З особливостей вітряка — “балкон” на другому поверсі, з якого приймали зерно. Вітряк збудувала у 1907 році родина Маньків. “Завдяки зусиллям місцевих жителів у 1990 році відбулося відновлення цього вітряка. Це та проживання у безпосередній близькості нащадків первинного власника дозволило тривалий час лишатися цій пам’ятці єдиною цілком збереженою на Черкащині.” — пише історик Назар Лавріненко у статті для Українського млинологічного журналу.

Через 30 років вітряк знову потребував ремонту. Тож у липні 2020 року громада організувала толоку. Вітряк знову відновили і висадили біля нього тюльпани.

Вітряк у селі Хижинці

Ще один вітряк, який добре зберігся до сьогодні — чотирикрилий вітряк у селі Хижинці. Історик Назар Лавріненко у статті для Українського млинологічного журналу називає його “найзахіднішим” серед усіх збережених вітряків Черкащини. “Далі на захід області виявлено лише десятки водяних млинів”, — пише він.

Вітряк із фільму Параджанова у селі Бучак

У Бучаку на піку розвитку млинарства наприкінці 19 — початку 20 століття було близько 10 вітряків. Їх усі знищили під час Другої світової війни. Але вже після війни, у 1946 році, місцевий майстер Євдоким Підлісний збудував ще одного вітряка. Нині він не має крил, натомість збереглися внутрішні механізми.

Бучацький вітряк можна побачити у фільмі Сергія Параджанова “Українська рапсодія” (1961 рік) та у фільмі Андрія Тарковського “Іванове дитинство” (1962 рік).

Вітряки історико-етнографічного музею “Козацькі землі України” у селі Вереміївка

Неподалік села Вереміївка у 2004 році мистецтвознавець Володимир Недяк заснував історико-етнографічний музей-скансен “Козацькі землі України”. На територію музею перенесли три вітряки — реконструйований восьмикрилий Вереміївський вітряк 1914 року та вітряки із сусідніх сіл: шестикрилий вітряк 1896 року із села Кліщинці та восьмикрилий вітряк 1909 року із села Тимченки.

Три вітряки “Совиного Яру”

Етнографічний комплекс “Совин Яр” відкрився у 2024 році у селі Водяники. Серед експонатів комплексу — три вітряки. Усі вони — відновлені копії із залишками старих вітряків.

Музей млинарства у Стецівці

У селі Стецівка, у скансені “Козацький хутір”, розташований Музей млинарства. Нині там три вітряки: один зі Стецівки і два із села Рацеве.

Відновлений вітряк у Лебедині

На початку 20 століття у Лебедині було близько 40 вітряків. З них до сьогодні зберігся один чотирикрилий вітряк. У травні 2025 року його відновили.

Вітряки села Капустине

Донедавна у селі Капустине було три вітряки. “Два вітряки було споруджено після відновлення радянської влади у 1944 — 1946 роках двома братами, для двох сільських колективних господарств. Вийшовши на заслужений відпочинок, один із братів у 1970-х роках сконструював на своєму подвір’ї зменшений варіант традиційного стовпового вітряка. Цей вітряк лишався діючим до 2004 року, коли помер його будівничий”, — пише історик Назар Лавріненко у статті для Українського млинологічного журналу.

Один з вітряків згорів кілька років тому. Ще один — “Дівухин млин” — у 2018 році відновили місцеві з допомогою підтримки підприємців.

Інші вітряки Черкащини

Скільки всього збереглося вітряків на Черкащині — невідомо. Деякі з них перенесли в скансени в інших областях. Так, наприклад, Боровицький вітряк зараз можна побачити в Музеї просто неба в Пирогові. Деякі вітряки залишилися лише як залишки старих конструкцій. Наприклад, як вітряк у селі Квітки.

Після колективізації та війни вціліли лише поодинокі вітряні млини і їх залишається все менше. Так у серпні 2019 року згоріли залишки вітряка в Трарахтемирові, влітку 2024 року згорів вітряк у Суботові, а в травні 2025 — у Худоліївці.

Попри це, досвід Жовниного, Теклиного, Будища та інших сіл показує, що вітряки можливо зберегти у небайдужих громадах. Вітряки там стали туристичними атракціями і свідченнями історичної пам’яті громад.

Робота над цим матеріалом стала можливою завдяки проєкту Fight for Facts, що реалізується за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини

18000

Читайте також: Тальнівщина зустріла Захисника з Мошурова після повернення з російського полону

Читайте нас також в Telegram!