Від Долини до Вашингтона через тюрму й концтабір за зустріч із Бандерою: шлях мецената незалежності України Омеляна Антоновича

В огляді “Еспресо.Захід” ви дізнаєтесь більше про шлях і здобутки мецената Омеляна Антоновича, які він присвятив на благо українській справі.

Народився Омелян Миколович Антонович 6 лютого 1914 року у м. Долина на Прикарпатті, походив з родини державного службовця. Навчався в початковій школі Українського педагогічного товариства, яке вирізнялося відстоюванням національної освіти у підконтрольній Польщі Галичині.

По тому закінчив два класи гімназії у рідному місті та до 1932 року навчався у гімназіях Львова та Перемишля. Серед викладачів були старшини Української галицької армії й організатори патріотичного вишколу “Пласт”, які надихали розповідями про Листопадовий чин 1918 року й метою, якої прагнули досягти – українська державність.

У 12 років Омелян Антонович мав аудієнцію в Андрея Шептицького. Юнака здивувала простота, з якою до них підійшов митрополит. Згодом він згадував:

“На диво для нас, він нічого не говорив про релігію, не розпитував про сповіді й гріхи. Але цікавився звичайними життєвими справами й можливими проблемами малих хлопців”.

Знайомство з ОУН, операція, польські та німецькі тюремні ґрати

Через гімназійне оточення Омелян дізнався про ОУН і вступив до лав крайового проводу у Перемишлі в 19 років. Юнак отримав ідеологічне завдання: в офіційних установах району замінити польську символіку на українську. Втілити акцію не вдалось, адже парубка затримали та засудили на 6 років тюрми й 10 років позбавлення громадянських прав.

Омелян відбув два роки ув’язнення і його амністували. Після цього були правничі студії у Католицькому університеті в Любліні, Вищій торговій академії в Познані та Торговій академії в Берліні.

Разом з тим співпрацював з націоналістами, зокрема з Миколою Лебедем і Романом Шухевичем. Навчання Антоновича перервав другий арешт, тепер німецький: невдовзі після проголошення Акта відновлення Української Держави, у вересні 1941 року, його затримало гестапо у Берліні, де чоловік мав зустрітися зі Степаном Бандерою. Так він опинився у концтаборі “Заксенгаузен”, відбував покарання два роки й 1943-го був звільнений.

У тому ж 1943 році здобув диплом доктора права на юридичному факультеті Українського вільного університету в Празі. Загалом Антонович вільно володів 6 мовами.

Міграція і початок нового життя в Америці

Після закінчення Другої світової війни Омелян Антонович працював у Німеччині в Міжнародній організації біженців (IRO), де допоміг багатьом переміщеним особам врятуватися від депортації до СРСР. У 1946 році одружився з докторкою медицини Тетяною Терлецькою, з якою проведе решту свого життя. Через кілька років, у 1949-му, разом з нею та родиною Терлецьких емігрував до США, подружжя розпочало все з чистого аркуша.

“Працюй і не жалійся”, – казав Омелян Антонович, коли натер свої руки до пухирів на роботі, пакуючи рекламні афіші. У Сполучених Штатах європейські дипломи про освіту не визнавали. Чоловік писав у своїх спогадах:

“Професори середніх і вищих шкіл, хоч у старшому віці й зовсім незвиклі, замітали й прибирали офіси, вокзали, ресторани й готелі, мили посуд, стояли при конвеєрах у фабриках. Лікарі-спеціалісти починали послушниками у лабораторіях і шпиталях, адвокати-правники робили, що попало, збирали сміття в чистильних міських улаштуваннях”.

Щоб залишитися в Америці, емігранти не гребували фізичною працею. Так сімейство перепробувало десятки професій і відкладало кошти, поки не заснували власну ферму великої рогатої худоби на 200 га у штаті Вірджинія, яка поволі почала приносити прибуток.

“Довкруги нашої ферми, а може й на ній самій, розігрувалися події американської історії – передколоніальної, колоніальної, становлення державності, громадянської війни”, – пише Омелян Антонович у своїх споминах. Холодна війна між СРСР та США торкнулась і їхнього побуту: поруч з фермою побудували великий бункер, який у разі ядерної загрози мав стати прихистком для керівників держбанку Америки.

Разом з тим не забував про справу українську: від січня 1951 р. до 1960 р. був представником Закордонного представництва УГВР у Вашинґтоні та з перервами 6 років був очільником “Об’єднання українців Вашинґтона”.

Статус і меценатство

Таким чином Омелян Антонович зумів утілити “американську мрію” та здобути статки, які вирішив вкладати в українське. Одним з найбільших проєктів родини стала благодійна “Фундація Тетяни та Омеляна Антоновичів”, у межах якої щороку надавали кошти для здійснення українознавчих проєктів, а також премія у розмірі 5 тисяч доларів для підтримки різних галузей культури – її виділяли за літературні твори українською мовою незалежно від місця проживання автора. Раз на два роки таку виплату могли присудити за наукове дослідження з україністики будь-якою мовою.

До першого журі премії фундації Антоновичів входили Юрій Шевельов, Григорій Грабович та Богдан Рубчак. Першими лауреатами премії стали 1981 року поети Василь Барка за роман “Свідок для Сонця Шестикрилих” та Василь Стус за збірку “Палімпсести”.

Серед лауреатів премії

Літератори:

• Наталя Лівицька-Холодна;
• Ліна Костенко;
• Валерій Шевчук;
• Микола Вінграновський;
• Юрій Андрухович;
• Микола Рябчук.

Науковці:

• Юрій Шевельов;
• Іван Дзюба;
• Збіґнєв Бжезінський;
• Ярослав Дашкевич;
• В’ячеслав Брюховецький;
• Михайлина Коцюбинська;
• Ярослав Грицак.

Премії присуджують щороку й після смерті її засновників.

Меценати також вклались у своє рідне місто Долину. За їхньої підтримки тут звели краєзнавчий музей “Бойківщина”, пам’ятник борцям за Українську державу, створили реконструкції церкви Різдва Пресвятої Богородиці.

У Києві фундація спонсорувала відновлення нового корпусу бібліотеки Києво-Могилянської академії.

Культурну та освітню підтримку Антоновичів відчув на собі і Львів: тут благодійники допомогли з реконструкцією наукової бібліотеки ім. В. Стефаника та завершили відновлення головного корпусу бібліотеки, де створили ще 5 залів. У 2003 році Омелян Антонович подарував бібліотеці свою книгозбірню з понад 2 тис. примірниками, 27 творами мистецтва та своїм родинним архівом. Також меценат профінансував ремонт у відділі мистецтв бібліотеки колишньому палаці Баворовських: там зробили дві читальні, модерні виставкові зали та обладнали приміщення для працівників бібліотеки.

Попри великі здобутки, в матеріальному плані Омелян Антонович був скромним. Так про  це згадує журналістка Оксана Ровенчак, яка мала нагоду зустрітися з фундатором:

“Омелян Миколович після пошуків родинного поховання в Долині подер шкарпетки в ожинниках. Він викинув їх? Ні, сам зашив. Людина з мільйонними статками в американських доларах, привезених до України для її державного розвитку, була ощадливою у побуті. Жодних надмірностей: Тетяна Михайлівна та Омелян Миколович одягалися скромно й стильно, зі смаком аристократів. Складали кошти, щоб віддячити Україні, в якій народилися”.

Деталі про свій шлях від Долини до Вашинґтона Омелян Антонович описав у двох книгах “Спомини”. У 2005 році, після смерті дружини, він повернувся в Україну, де провів свої останні роки.

Відійшов у вічність Омелян Антонович 28 лютого 2008 року, подружжя спочило у гробівці родини Лопатинських на Личаківському цвинтарі.

• Від Дрогобича до Болоньї: історія українця, який читав лекції в Італії, очолював європейський університет, друкував книги латинською мовою та увійшов до еліти Західної науки XV століття.