Вісті Черкащини В тіні Бандери. Чому “тихий” лідер ОУН Андрій Мельник залишається недооціненим архітектором української державності
В українському пантеоні героїв XX століття його постать часто незаслужено залишається на другому плані, поступаючись місцем харизматичному та радикальному Степану Бандері
Проте, без Андрія Мельника наша боротьба за незалежність могла б втратити інституційну основу і скотитися в хаос. Він був тим, хто будував структури, коли інші рвалися в бій, і хто шукав єдності, коли світ навколо розколювався на шматки.
Детальніше про Андрія Мельника розповість Еспресо.Захід.
Сучасники, зокрема “імператор залізних строф” Євген Маланюк, називали його “людиною із шовку і сталі”. Ця метафора якнайкраще описує другого голову ОУН: інтелігентного європейця з манерами аристократа, який пройшов крізь пекло російського полону, польських в’язниць та нацистського концтабору, жодного разу не зрадивши собі.
Про “тиху силу” українського націоналізму, розсекречені архіви спецслужб та уроки державництва, які полковник Андрій Мельник дає нам сьогодні, — у матеріалі “Еспресо”.
Воля, що сильніша за тіло
Біографія Андрія Мельника руйнує популярний стереотип про “сурового вояку” з народження. Він народився 1890 року на Дрогобиччині в побожній родині, де панувала атмосфера просвітництва. Проте юність зустріла Андрія суворим вироком — туберкульоз.
Для початку XX століття це часто означало повільне згасання. Дві важкі операції на легенях, видалення ребер, постійний нагляд лікарів і так званий “білий квиток”… Здавалося б, про яку військову кар’єру чи політичну боротьбу могла йти мова?
Але коли у 1914 році світ спалахнув Великою війною, Мельник здійснив свій перший подвиг — перемогу над власним тілом. Він не просто пішов добровольцем до Легіону Українських Січових Стрільців (УСС), а став одним із найефективніших командирів. Його історія — це хрестоматійний приклад того, що дух завжди первинний.
Він командував сотнею під шквальним вогнем на горі Маківка та в лісах під Лисонею. У боях він поводився не як авантюрист, а як математик війни: холоднокровний, виважений, турботливий до стрільців. Саме тоді сформувався його образ офіцера, для якого інтелект і характер важливіші за фізичну силу.
“Він був втіленням української шляхетності. Навіть в окопах, серед бруду і крові, Мельник залишався людиною високої культури, яка знала, за що вона воює”, — так згадували про нього побратими.
Тандем, що створив армію
Історія українських визвольних змагань могла б бути значно коротшою, якби не доленосна зустріч у російському таборі для військовополонених під Царицином (нині Волгоград). Саме там, у бараках, де лютував тиф і розпач, Андрій Мельник зійшовся з Євгеном Коновальцем.
Це був ідеальний симбіоз, який визначив долю українського руху на десятиліття. Коновалець виступав візіонером і стратегом, а Мельник — блискучим організатором, начальником штабу, своєрідним “виконавчим директором” революції. Разом вони втекли з полону, разом дісталися охопленого революцією Києва і разом створили Січових Стрільців — найбоєздатнішу формацію Армії УНР, яка стала гвардією Української Революції.
Після поразки визвольних змагань цей тандем не розпався. Створення Української Військової Організації (УВО), а згодом ОУН — це їхня спільна праця. Цікавий факт: керуючи підпіллям УВО в Галичині, Мельник одночасно працював управителем маєтків Митрополита Андрея Шептицького. Лідер бойовиків був довіреною особою лідера церкви — це дозволило зберегти мережу в найтяжчі часи польських репресій.
Коли у травні 1938 року радянський агент Павло Судоплатов вбив Коновальця в Роттердамі, ні в кого зі “старої гвардії” не виникало сумнівів, хто має підхопити прапор. Мельник очолив ОУН не через власні амбіції, а виконуючи прямий усний заповіт Вождя.
Розкол: конфлікт двох правд і тінь Кремля
Найболючіша і найбільш міфологізована сторінка історії ОУН — розкол 1940 року на “бандерівців” та “мельниківців”. Радянська пропаганда десятиліттями зображувала цей конфлікт виключно як “гризню за владу” між двома амбітними лідерами. Проте розсекречені архіви КДБ та Служби зовнішньої розвідки України свідчать про значно глибші причини та активне втручання спецслужб СРСР.
Насправді це було зіткнення двох філософій та поколінь. Бандера і молодь “Краю” (Галичини), що жили під постійним польським тиском, вимагали негайної революційної дії, радикалізації методів і “вождизму”. Натомість Мельник і ветерани визвольних змагань бачили ситуацію геополітично. Вони робили ставку на підготовку державних кадрів, дипломатію та виваженість.
Мельник розумів: мало підняти повстання, треба знати, як керувати державою — економікою, освітою, зовнішньою політикою — наступного дня після перемоги. Він намагався уникнути внутрішньої війни до останнього, закликаючи до трибуналу честі, а не до зброї. На жаль, радикалізм взяв гору, і єдиний рух розколовся, що стало трагедією для всього українського підпілля.
Ставка на Київ і трагедія Бабиного Яру
У Другій світовій війні стратегія Андрія Мельника кардинально відрізнялася від партизанської тактики. Полковник вважав, що ключем до української державності є Київ, а не волинські ліси.
Його люди, так звані “похідні групи” ОУН(м), йшли на Схід слідом за лінією фронту. Але їхньою головною зброєю були не гвинтівки, а друкарські машинки, управлінський досвід і слово. До складу цих груп входила інтелектуальна еліта: поет Олег Ольжич, поетеса Олена Теліга, журналісти, інженери.
У 1941 році саме мельниківці створили у Києві Українську Національну Раду — фактично прообраз парламенту в окупованій столиці. Вони налагодили життя міста: відновили роботу спілки письменників, відкрили газету “Українське слово”, відроджували шкільництво. Нацисти дуже швидко зрозуміли, що ці інтелігенти в костюмах небезпечніші за партизанів, бо вони будують систему, альтернативну німецькій адміністрації.
Відповіддю окупантів став масовий терор. Трагедія Бабиного Яру — це місце спочинку не лише єврейського населення, а й братська могила українських націоналістів. Там лежить цвіт ОУН(м) — 621 член організації, серед яких і Олена Теліга. Це була ціна, яку мельниківці заплатили за спробу відродити державу легальними методами в центрі окупованого Києва.
В’язень “Целленбау”
Спроби німців зробити Мельника маріонеткою провалилися. У 1944 році, коли Рейх почав сипатися, нацисти вимагали від нього підписати заклики до українців боротися проти союзників. Мельник категорично відмовився ставити свій підпис під німецькими агітками.
За свою принциповість він потрапив до концтабору Заксенгаузен. Його утримували в бункері “Целленбау” — спецблоці для особливо важливих в’язнів. Іронія долі: через стіну від нього сидів його головний опонент Степан Бандера. Навіть у нелюдських умовах табору Мельник залишався вірним собі — він не пішов на співпрацю задля полегшення режиму і вийшов на волю з незаплямованою репутацією.
Заповіт єдності
Після війни, осівши в Люксембурзі, Андрій Мельник зробив головний висновок зі свого життя: українці не можуть дозволити собі розкоші бути роз’єднаними.
Якщо Бандера став символом безкомпромісної боротьби, то Мельник свідомо обрав роль символу Соборності. Його повоєнна місія трансформувалася в об’єднання світового українства. Саме Андрій Мельник у 1957 році висунув візіонерську ідею створення надпартійної структури, яка б говорила від імені всіх вільних українців, незалежно від того, яку фракцію вони підтримують.
Ця ідея втілилася у створення Світового конгресу вільних українців (СКВУ). Сьогодні ця організація є найпотужнішим лобістом інтересів України у світі, а її створення — прямою спадщиною полковника.
Андрій Мельник відійшов у вічність у 1964 році, але його підхід до державотворення сьогодні актуальний як ніколи. Його життєвий шлях дає нам три ключові уроки:
Інституції важливіші за емоції. Героїзм на полі бою має бути підкріплений професіоналізмом у тилу. Державу будують не лише воїни, а й економісти та дипломати.
Дипломатія — це зброя. Вміння говорити зі світом мовою аргументів, налагоджувати контакти та будувати коаліції не менш важливе, ніж фронтові звитяги.
Єдність понад амбіції. Навіть після всіх конфліктів він шукав шляхи до порозуміння з опонентами, бо розумів: внутрішні чвари — найкращий подарунок ворогу.
