Вісті Черкащини «Тримаю покров для чийогось завтра»: як дівчина з Черкащини допомагає військовим і цивільним
Вона зустріла своє 17-річчя не з тортом, а з ковдрою в руках. Розстеляла ліжко для людей, які втікали від війни. Вікторія Петренко з Черкащини живе в Ізюмі, волонтерить без офіційного статусу, тримає тил для коханого-дронаря й не втомлюється повторювати: «Я не героїня. Я лише роблю те, що повинна». Вона з тих, хто тримає покров для чийогось завтра. І цей голос варто почути.
Життя до війни: звичайна юність у селі
До 24 лютого дівчина жила в Доброводах – невеликому селі Уманського району. До повномасштабного вторгнення навчалась у школі. Була старостою класу, головою координаційної ради, брала участь у всіх заходах, організовувала свята. У юному житті було багато руху, відповідальності і мрій.
«Чесно кажучи, – каже Віка тихо, але твердо, – як би це дивно не звучало, я вже не пам’ятаю, як жилося до 24 лютого. За більше ніж два роки повномасштабного вторгнення я дуже швидко подорослішала».
Початок великої війни: швидке дорослішання
Вона не просила війни. Проте зустріла її в повний зріст. Їй було сімнадцять. День народження – у школі. Без святкування, без торта. З ковдрою в руках. Дівчина розстеляла постіль для людей, які тікали від війни. Це був березень 2022-го.
Світ тріщав. Під ногами — підлога в шкільному коридорі. За плечима – дитинство. Попереду – щось інше. Невідоме. Немирне.
Школа стала прихистком. Кожен клас – тимчасовий дім: матраци на підлозі, чай у пластикових скляночках, очі без сну. Віка готувала їжу, тягала ковдри, облаштовувала місця для ночівлі. Не питала, що і як. Була там. Діяла.
І саме тоді, серед десятків людей, побачила її. Тендітну молоду жінку. Втомлену. Тиху. У руках – згорточок. Теплий. Маленький. Віка подумала: «Песик?» (Люди часто тікали з тваринами). Узяла обережно, а там – дитина. Шестиденний Тимофій. Беззахисний. Серед війни. «Я досі бачу ті оченята, – каже вона. – Ті крихітні кулачки. І думаю лише одне: за що? Господи, за що?»
Ізюм: новий дім, нова відповідальність
Сьогодні дівчина живе в Ізюмі. Сім місяців – ніби мить. І водночас – ціла епоха. Знає це місто не з фасадів, а з очей, з голосу, з втоми. Колись була тут на три дні. Тепер – на невизначено довго. Про життя «до» знає з розповідей. Про життя «під» – з тиші. Про життя «після» – бачить щодня. Руїни. Покинуті двори. Порожні вікна. І люди, які не завжди дивляться в той бік, що й вона. «Я знайомлюся з ними, слухаю, – каже Вікторія. – Несхожі історії. Різні погляди. Не всі підтримують наших. Декого втратили. Дехто не повернувся. А хтось залишився там ментально».
Вона не кричить. Не переконує силоміць. Розуміє і діє. Адже після звільнення сюди повернулися не лише ті, хто вижив. Вернулося й питання: як зшити місто, коли розірвані не лише дахи, а й душі? «Тут потрібно не тільки підняти стіни, – запевняє наша співрозмовниця. – Треба повернути розуміння: хто ми, за кого, що захищаємо».
Це не завжди приносить вдячність. Проте хтось мусить, має тримати покров. Для чийогось завтра.
Волонтерство: обов’язок, не статус
Вікторія допомагає щодня. Назвати ж себе волонтеркою не дозволяє: «Я не волонтер. Я – цивільна. Дівчина, чий коханий захищає її сон. Тому маю тримати тил. Бо якщо можу, то мушу. Це не про статус. Це про совість».
У неї немає офісу, фонду, логотипу чи сторінки з тисячами підписників. Проте є телефон. І внутрішній обов’язок. Коли треба – телефонує. Пояснює. Просить. Переконує. Інколи – крізь сльози. Почасти – на підвищених тонах. Адже на тому кінці дроту – хтось, хто може купити турнікет. Знає, де знайти генератор. А хтось може не пройти повз.
«Команди немає. Було б добре, але зараз складно. Люди звикають до війни. Забувають, якою ціною п’ють ранкову каву. А коли десь «прильоти» – соцмережі повні «співчуваємо». Але ж справа не жалю. Питання в іншому: що ти зробив, крім того, що виставив сторіс?» – міркує Віка.
Тут, «на нулі», потрібне все. Від бинта до батарейки. Від шкарпеток до термобілизни. Ніхто не просить великого. «Зайшов до аптеки – купи дві упаковки замість однієї. Узяв чай – одну пачку передай на фронт. Це копійки. Це дрібниці. Але саме з них складається чиєсь виживання. Саме з них – життя».
Любов і війна: життя, поділене на фронт і тил
Максим – дронар. Її – тил. Познайомилися в університеті. Один курс. Одна спеціальність. Один потік. Спершу – питання по навчанню. Потім – розмови, усмішки, тиша, яка не напружує.
Тепер – усе інакше. Війна. І кохання, яке живе попри неї. А часом – усупереч. Живуть разом, коли це можливо. Коли він поруч. Коли небо дозволяє. А коли далеко – тримаються за все, що лишається. Слово. Зв’язок. Дихання одне одного в телефоні. «Кохання на війні – це не романтика, – каже Віка. – Це стрес. Страх, який не минає. Проте коли ми разом хоча б кілька днів, я найщасливіша людина на землі».
Вони говорять про все: що вона зварила, що вдалося знайти, де купила генератор, як з боєм вибила турнікети, що ще передали хлопці, що потрібно терміново. Це – їхнє життя. Не прикрашене. Не книжкове. Але спільне.
У кожному дні – обов’язок. У русі – турбота. У кожному «я тебе люблю» – страх і віра одночасно. «Мріємо дожити до Перемоги. І залишитися разом».
Внутрішній фронт: як вистояти, коли не можна впасти
«Що значить бути сильною?» – перепитує дівчина. І говорить не голосом – шепотом. Як ті, хто вже кричав досить.
«Це коли сама не витримуєш, коли хочеш просто зникнути, але не можеш. Бо є хтось, кому твоя підтримка – питання життя. Бо якщо впадеш ти – упаде ще хтось».
Вона не знає, де бере сили. Не рахує. Не шукає формул. «Поки серце б’ється, доти й будуть. Не питаю звідки. Просто є».
Двадцятирічна борчиня багато чого зрозуміла: про себе, про людей, про світ. Виявилось, може більше, ніж уявляла. І болить глибше, ніж колись здавалося можливим. Зрозуміла й інше: не всі хочуть чути правду. А вона не вміє мовчати.
«Я розчарувалась у людях, у світі, у справедливості. Але продовжую. Бо мушу. Бо хтось має». Це теж фронт. Внутрішній. Той, про який не пишуть зведення. Але без нього – ніякої Перемоги.
Послання до тих, хто далеко
«Сьогодні для вас війна десь удалині. А завтра може бути ближче, ніж ви можете уявити», – каже Віка Петренко.
Це не попередження. Це крик. Без знаків оклику. Зі сльозами, яких не видно.
Вона не вимагає. Не докоряє. Не звинувачує. Кличе.
Допомагати можна. І треба. Не вмієш – запитай. Не знаєш як – напиши.
Вона пояснить. Порадить. З’єднає. «Це завжди про можливість. У кожного – своя. Але якщо хочеш допомогти моєму коханому та його побратимам – я завжди поруч». Її мрія проста. І велична водночас. Особиста й національна — одна. Мир і справедливість.
Віка стоїть на тонкому льоду, але не провалюється. Бо звикла тримати інших. Бо тримає покров, щоб у когось було хоч одне тихе «завтра».
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
