Вісті Черкащини 
Тридцять років у неволі за прізвище: історія Юрія Шухевича, який став ворогом радянської системи ще дитиною
Сьогодні йому виповнилося б 93: історія сина генерала УПА, який пройшов через сталінські дитбудинки, катування у тюрмах, втратив зір, але повернувся до Львова, щоб виграти свою головну битву проти імперії
Юрій-Богдан Романович Шухевич народився 28 березня 1933 року в селі Оглядів, що на той час перебувало у складі Радехівського повіту Тернопільського воєводства Польської Республіки (нині це Шептицький район Львівської області). Він належав до славетного роду Шухевичів, який протягом багатьох десятиліть формував інтелектуальне та культурне обличчя Галичини. Серед його предків були видатні етнографи, публіцисти, священники та громадські діячі, які засновували “Просвіту”, Музичне товариство ім. М. Леонтовича та “Руську бесіду”. Батько Юрія, Роман Шухевич, був не лише інженером за освітою, а й активним членом ОУН, що згодом став Головним командиром УПА. Мати, Наталія Березинська, також походила з інтелігентної родини.
Дитинство Юрія було нерозривно пов’язане з політичними подіями того часу. Він мало бачив батька, який постійно перебував у підпіллі або в польських тюрмах, як-от у “Березі Картузькій”. Проте хлопець добре пам’ятав домашню атмосферу: звуки фортепіано, гру дідуся на скрипці, велику бібліотеку та розмови українською, німецькою та польською мовами. Найбільш спокійним періодом, який закарбувався в пам’яті Юрія як час родинного затишку, були 1939–1941 роки, коли Шухевичі мешкали в окупованому нацистами Кракові, уникаючи першої хвилі сталінських репресій у Львові. Саме тоді батько й син мали можливість спілкуватися найбільше.
Юрій Шухевич з батьком Романом Шухевичем, фото: istpravda.com.ua
Поневіряння у дитбудинках
Життя Юрія кардинально змінилося в липні 1944 року, коли радянська влада вдруге прийшла на західноукраїнські землі. На той час родина Шухевичів вже повернулась до Львова.
У 1945 році матір Юрія, Наталію, заарештували. Одинадцятирічного Юрія та його п’ятирічну сестру Марію відправили до спеціального дитячого будинку в Чорнобилі, а згодом перевели до Сталіно (сучасний Донецьк). Це були заклади для дітей “ворогів народу”, де радянська система намагалася стерти національну ідентичність та пам’ять про батьків.
Юрій виявив неабияку стійкість уже в підлітковому віці. У 1947 році він наважився на втечу з притулку. Завдяки доброму знанню російської мови, яку він вивчив у школі на Донбасі, хлопець зміг видати себе за місцевого і дістатися Галичини. Там через підпілля він зустрівся з батьком у лісі на Рогатинщині. Юрій хотів залишитися в лавах УПА, але Роман Шухевич заборонив синові йти у підпілля, аргументуючи це тим, що хтось мусить вижити, аби підняти народ на боротьбу через 15–20 років. Батько доручив Юрію повернутися в Донецьк і викрасти сестру Марію з притулку. Однак під час виконання цього завдання у березні 1948 року Юрія впізнав співробітник держорганів. П’ятнадцятирічного хлопця затримали, і з цього моменту розпочалася його тридцятирічна тюремна епопея.
Перші терміни та загибель батька
У 1949 році Юрія Шухевича, який ще не досяг повноліття, засудили до 10 років ув’язнення за статтею про зв’язок із націоналістичним підпіллям. Фактично його покарали лише за те, що він був сином Романа Шухевича. Покарання він відбував у Володимирській тюрмі, яка вважалася одним із найсуворіших місць неволі в СРСР. 5 березня 1950 року у бою з підрозділами НКВС під Львовом загинув його батько. Сімнадцятирічного Юрія привезли зі спецвагона на впізнання тіла. Юрій пізніше згадував, що побачивши батька, відчув полегшення — генерал не здався живим і не потрапив у руки катів для показових процесів.
Коли у 1954 році Юрій мав вийти на волю згідно з законом про амністію для неповнолітніх, радянська юстиція продемонструвала свою жорстокість. За особистим протестом Генерального прокурора СРСР його залишили під вартою. Мотивували це тим, що він є сином “ліквідованого зрадника і посіпаки фашистів”. У 1958 році, коли закінчився його перший десятирічний термін, Юрія не випустили. Йому одразу оголосили новий вирок — ще 10 років таборів суворого режиму на основі сфабрикованої справи про антирадянську агітацію. Свідками у справі виступили тюремні наглядачі та провокатори. Цей період Юрій провів у мордовських таборах, де познайомився з багатьма українськими дисидентами та іноземними в’язнями.
Тюремні університети та втрата зору
Юрій Шухевич часто називав своє ув’язнення “своїми університетами”. Оскільки він не мав змоги отримати формальну освіту на волі, він займався самоосвітою за ґратами. В радянських тюрмах сталінського та постсталінського періодів він спілкувався з японськими генералами, австрійськими аристократами, інтелектуалами з усієї Європи. Тюремні бібліотеки того часу часто містили літературу, яку привозили з собою освічені в’язні. Юрій багато читав, вивчав мови та історію. Він згадував знайомство з Василем Сталіним (сином диктатора) та Павлом Судоплатовим (генералом НКВС, який організував вбивство Євгена Коновальця).
Проте роки неволі підірвали його фізичне здоров’я. Постійні голодування, відсутність природного світла та жахливі умови утримання призвели до того, що на початку 1980-х років Юрій почав стрімко втрачати зір. У 1982 році, під час перебування на засланні в Тюменській області, він остаточно осліп. Йому відмовили у вчасній операції, яка могла б врятувати зір хоча б на одному оці. Після закінчення терміну заслання у 1988 році незрячий 55-річний Юрій, який не мав де жити в Україні, був направлений до будинку для інвалідів у Сибіру. Його життя здавалося остаточно зруйнованим системою, але він продовжував вірити у розпад СРСР та незалежність України.
фото: Орест Круковський, “Історична правда”
Повернення в Україну
Лише у 1990 році, на хвилі демократичних перетворень, Юрій Шухевич отримав дозвіл на повернення в Україну. Він оселився у Львові, де нарешті возз’єднався з матір’ю та сестрою Марією. З перших днів повернення він активно включився у політичне життя. У 1990 році він очолив Українську міжпартійну асамблею, яка згодом стала основою для УНА-УНСО. Протягом 1990–1994 років він був головою цієї організації, намагаючись сформувати нову генерацію українських патріотів, здатних на рішучі дії. Хоча його погляди часто називали радикальними, він залишався послідовним у питаннях національної безпеки та ідентичності.
У серпні 2006 року Президент України Віктор Ющенко присвоїв Юрію Шухевичу звання Героя України за його громадянську мужність та багаторічну правозахисну діяльність. Цікаво, що Юрій почав носити Золоту Зірку лише через рік, коли таке ж звання було посмертно присвоєно його батькові Роману Шухевичу. Він брав участь у численних акціях протесту, зокрема проти зняття з батька звання Героя за часів Януковича. Юрій став моральним авторитетом для багатьох, символом зв’язку між поколіннями визвольної боротьби 1940-х років та сучасною незалежною Україною.
Політична кар’єра
У 2014 році, після Революції Гідності, 81-річний Юрій Шухевич був обраний народним депутатом України VIII скликання за списком Радикальної партії Олега Ляшка. Як найстарший за віком депутат, він увійшов до тимчасової президії Верховної Ради та відкривав перше засідання нового парламенту. Його робота в Раді була зосереджена на відновленні історичної справедливості. Юрій став ініціатором та автором закону “Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті”. Цей закон офіційно визнав воїнів УПА та інших підпільних організацій героями, надавши їм соціальні пільги та юридичне визнання на державному рівні.
Він також був запеклим прихильником декомунізації. Юрій вважав, що Україна не зможе рухатися вперед, поки не очиститься від радянських символів та ідеології. Його риторика часто була опозиційною; він критикував Мінські угоди та вимагав повного розриву дипломатичних відносин із Російською Федерацією. Шухевич неодноразово заявляв, що Росія як імперія неминуче розпадеться, і Україна має бути до цього готова. Попри повну втрату зору, він працював у парламенті з допомогою асистентів, демонструючи феноменальну пам’ять на тексти законів та історичні факти.
фото: slovoidilo.ua
Особисте життя та родинні трагедії
Особисте життя Юрія Шухевича було позначене постійними розлуками. Його перший шлюб розпався під час чергового тривалого ув’язнення. У 1996 році, у віці 63 років, він одружився вдруге з Лесею Кальваровською, донькою українських емігрантів, яка заради нього переїхала до Львова з Мюнхена. Вона стала його опорою в останні десятиліття життя. Юрій завжди з болем згадував про долю своїх родичів: брат Романа Шухевича Юрій (на честь якого назвали сина) був замордований НКВС у 1941 році, сестра і батьки були виселені, а матір Наталя померла, так і не побачивши повноцінного визнання подвигу свого чоловіка.
Юрій Шухевич до останніх днів намагався знайти місце поховання свого батька. Офіційно останки Романа Шухевича не знайдені досі, оскільки чекісти знищували тіла лідерів підпілля, щоб запобігти створенню місць поклоніння. Коли у 2005 році виникла версія про знайдені рештки біля річки Збруч, Юрій не визнав їх батьковими, оскільки генетична експертиза була неоднозначною. Він вважав за краще залишити батька “легендою без могили”, ніж поховати невідому особу під його іменем.
фото: tyzhden.ua
Заповіт незламності
Останні місяці свого життя Юрій Шухевич провів у Німеччині, куди виїхав на лікування. Навіть перебуваючи в Мюнхені, він щодня слухав новини про перебіг бойових дій в Україні після початку повномасштабного вторгнення. Дружина Леся згадувала, що він дуже шкодував, що вік і здоров’я не дозволяють йому бути в строю. Він помер у ніч із 21 на 22 листопада 2022 року на дев’яностому році життя. Символічно, що він пішов із життя в Мюнхені — місті, де загинув Степан Бандера і де жили багато його соратників по боротьбі.
10 грудня 2022 року Львів прощався з Юрієм Шухевичем у Гарнізонному храмі святих апостолів Петра і Павла. Провести його в останню путь прийшли тисячі людей: військові, політики, молодь і старі соратники. Його поховали на Полі почесних поховань Личаківського цвинтаря. Поруч із ним, згідно з побажанням родини, перепоховали Дарію Гусак, зв’язкову Романа Шухевича, яка померла за кілька місяців до того. Життя Юрія Шухевича стало уособленням цілої епохи — від підпілля ОУН до стін сучасної Верховної Ради. Він довів, що навіть тридцять років тюрми не здатні зламати людину, яка має внутрішню свободу та віру у свою державу.
