Вісті Черкащини Той, хто “витяг українство на шляхи світового культурного руху” й “будив Галичину”: 184 роки тому народився Михайло Драгоманов
30 вересня за одним стилем (чи 18 вересня за іншим) 184 роки тому в Гадячі на Полтавщині в родині нащадків козацької старшини народився майбутній громадсько-політичний діяч, публіцист, безкомпромісний демократ, соціаліст та фемініст, а також великий європейський українець Михайло Драгоманов
Старший рідний брат української письменниці та громадської діячки Олени Пчілки та рідний дядько Лесі Українки, яка упродовж свого життя вважала Михайла Драгоманова своїм учителем і наставником, тесть художника Івана Труша та болгарського вченого і політика Івана Шишманова. Знакова постать української та світової суспільно-політичної думки, особистість, що зіграла важливу роль у творенні першого українського політичного проєкту – Русько-Української радикальної партії (1890), засновник української зарубіжної періодики.
Розвиток – закон всесвіту
Автор понад 2 тисяч творів з різних наукових галузей, що підписував свої праці псевдонімами “Кирило Василенко”, “Волинець”, “М.Галицький”, “М.Гордієнко”, “Чудак”, “Українець” та іншими, здобув освіту у Гадяцькому повітовому училищі та Полтавській гімназії та став випускником історико-філологічного факультету Київського університету Святого Володимира. Знавець рідної й світової культури володів п’ятьма європейськими мовами. У політику активно включився ще в університеті. Зокрема, в 1871–1876 роках брав участь у діяльності Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, що діяв при університеті й був легальним прикриттям діяльності Старої Київської громади для вивчення України.
18 травня 1861 року був серед тих, хто, зустрічав під Києвом домовину Тараса Шевченка. У виголошеній від імені студентства Київського університету промові він сказав: “Кожний, хто йде служити народу, тим самим надіває на себе терновий вінець”. Разом із ним були Володимир Антонович, Микола Лисенко, Тадей Рильський, Михайло Старицький. Згодом вони склали ядро київської Громади. І в кабінеті професора історії Володимира Антоновича та на домашніх зібраннях у Лисенків, Драгоманових, Косачів, Старицьких обговорювали й утверджували державну символіку, гімн, формували політичні товариства й партії.
Дружина Михайла Драгоманова Людмила, з якою у нього народилися троє дітей – Лідія, Аріадна та Світозар, і яка стала першою його помічницею у літературно-науковій та громадсько-культурній роботі, фото: Вікіпедія
Дослідники особистості Михайла Драгоманова зазначають, що важливим етапом становлення його політичних принципів стала участь у прощальній вечері на честь засновника вітчизняної військово-польової хірургії і школи анестезії Миколи Пирогова, якого звільнили з посади попечителя Київського навчального округу за вільнодумство, обстоювання всенародної освіти та права навчитися рідною мовою. Та й, зрештою, усі подальші суспільно-політичні події та події його власного життя.
Приміром, на підставі Емського указу (який був спрямований на витіснення української мови з культурної з публічної сфери, обмеження її лише побутовим вжитком) закрили Південно-Західний Відділ Російського Географічного Товариства у Києві, припинили видання “Киевского телеграфа”, ліквідували Громади, звільнили низку професорів-українців з Київського університету (Драгоманова серед них). Відтак у 1878 на Паризькому літературному конгресі Михайло Драгоманов виступив на захист української мови і культури зі своєю брошурою французькою мовою “Українська література, заборонена російським урядом” (про Україну та її літературу від найдавніших часів аж до Шевченка і Костомарова включно) і різко засудив Емський указ. Після того буде ще чимало його різких виступів і статтей.
У серед того розмаїття є і такі його слова: “Українцям лишається йти своєю дорогою і працювати, працювати й працювати для свого народу, сподіваючись тільки на свої сили, не звертаючи занадто великої уваги на сторонніх воронів”.
Галичина своя і чужа
Галичина посідала особливе місце в політично-публіцистичній діяльності Михайла Драгоманова. Він намагався “розбудити” галицьке громадське життя (так, як він це розумів), піднести рівень суспільної свідомості, упродовж 1870-1890-х років публікуючи свої статті у галицьких журналах “Друг”, “Світ” чи “Народ”. Познайомившись із галичанами у 1871 році у віденському клубі українських студентів товариства “Січ” під час свого першого закордонного відрядження, Драгоманов був вражений їхніми провінціалізмом та дріб’язковістю. Однак саме через галичан він зумів краще вивчити галицько-руське письменство і партійні стосунки.
До речі, першу літературознавчу статтю Михайла Драгоманова (до того ж написану українською мовою) надрукували саме у львівському часописі “Правда”. Інша справа, що ця стаття – “Література російська, великоруська, українська і галицька” – розворохобила і шокувала суспільство та викликала зливу відгуків, що започаткували велику літературну дискусію 1873—1878 років, у якій узяли участь галицько-українські письменники старшого і молодшого поколінь. Особливе місце в політичному “просвітництві” Галичини займали публіцистичні дискусії з Іваном Франком, який спочатку надихався ідеями Драгоманова, а потім переріс їх та пішов власним шляхом. Втім за свідченнями Франка, становлення і розвиток радикальних рухів у Західній Україні стало найбільшою радістю в житті Драгоманова.
Засновник Вільної української друкарні
Звільнений за політичну неблагонадійність (за доносом русофіла Михайла Юзефовича, одного з ініціаторів Емського указу), Михайло Драгоманов переїхав через Галичину й Угорщину спочатку до Відня, а тоді до Швейцарії, де створив осередок української еміграції в Женеві та заснував безцензурну друкарню. Переїхав саме вчасно. Бо Олександр ІІ наказав негайно вислати з краю (тобто з України) Драгоманова та Чубинського, “невиправних і позитивно небезпечних в краю агітаторів”. Цар власноручно дописав, що за цими двома потрібно встановити таємне стеження.
Дослідники життя Михайла Драгоманова стверджують, що припис російського царя про небезпечного українського агітатора “всі імперські влади виконували якнайпильніше, тож ім’я найвидатнішого українського політичного мислителя, філософа й антрополога, лідера молодої модерної України останніх десятиліть ХІХ віку зоставалося під суворою цензурною забороною аж до постання незалежної української держави”.
фото: Відкриті джерела
Отож у Женеві Михайло Драгоманов засновує Вільну українську друкарню і “Женевський гурток” – перший український соціалістичний осередок, який у 1878–1883 роках об’єднав публіциста Остапа Терлецького, правника і соціолога Максима Ковалевського, історика, педагога Якова Шульгина, поета, філософа, громадського діяча Івана Франка і публіциста Михайла Павлика. Разом вони видавали громадсько-політичний та науково-літературний перший безцензурний в історії української преси збірник “Громада, п’ять випусків якого вийшли протягом 1878–1882 років.
У передньому слові до його першого випуску Драгоманов міркував: “Такто по всіх наших українах стало тепер на однакове: …скрізь мужицькі громади одного бажають, скрізь виявилось однаково, що марні надії на кого-небудь, окрім на самі мужицькі громади. …Ясно, що нашим людям найліпше: стати спільно, щоб дійти до свого; щоб жити по своїй волі на своїй землі. Що ж то значить: жити по своїй волі на своїй землі? Чи то значить тільки заложити свою окрему державу, як, наприклад, зробили це на наших очах італьянці? Безперечно, українці багато стратили через те, що в ті часи, коли більша частина інших пород людських в Європі складали свої держави, їм не довелось того зробити. Як там не єсть, а своя держава, чи по волі, чи по неволі зложена, була й досі ще єсть для людей спілкою задля оборони себе од чужих і задля впорядкування своїх справ на своїй землі по своїй волі”.
Інакше кажучи, під час еміграції Михайло Драгоманов активно працював і в політичній сфері, натхненний ідеєю свободи України та її зв’язками з Європою.
А загалом присвятивши себе розбудові культурного та політичного життя українців і відродженню національної ідеї, Михайло Драгоманов обрав для себе за провідне у власній творчості національне питання, без розв’язання якого не мислив розвитку суспільства і яке розглядав у контексті політичних свобод. Реаліст (як сам говорив про себе) за методами роботи, гуманіст за ідеалами та федераліст у політиці, Михайло Драгоманов вважав найважливішою справою – справу розвитку культури. У своїх листах до галичан наводив списки авторів, газет та журналів, які варто читати. Місія Драгоманова в Женеві відкрила в діяльності української еміграції нову добу. Саме Михайло Драгоманов у всеєвропейському масштабі сформулював українську проблему, висунувши її за межі суто внутрішнього російського чи польського питання.
Драгоманов вірив у європейське майбутнє України. Відома така його порада українській молоді щодо того, як вирішити українські проблеми у вільному світі
Лишень тоді, коли ми покажемо свою силу хоч на частині власної землі, зверне на нас увагу й Європа. Наївно ждати, щоб загал людей, навіть найгуманніших, турбувався за других тільки тому, що їх б’ють. Хіба мало кого б’ють на земній кулі?! Люди цікавляться лише тими, хто одбивається, і таким лишень, звичайно, допомагають. Виходить, що лікування, хоч не скоре і важке, на українські лиха лежить у руках самих українців.
“Місія Драгоманова” і Грушевський
Коли настав час підбивати підсумки, Михайло Грушевський у розвідці “Місія Драгоманова” (1926) так визначив історичне місце Михайла Драгоманова
“Чим став Михайло Драгоманов в історії українського відродження, він став завдяки громадській місії за кордоном, що засудила його на гірке емігрантське життя – але заразом поставила в спеціально корисні з деяких поглядів і заразом незвичайно відповідальні політично-громадські обставини. Визволила його з-під тиску царського режиму, з місцевої буденщини і кружківщини, з-під цензурної езоповщини, призначивши на позицію відповідального представника всього поступового українського життя перед культурним світом. Винесла на становище, що змушувало його протягом цілого ряду літ напружувати свою енергію і всі засоби інтелекту, аби нагадувати широкому культурному світові в найтемнішу добу українського життя, що Україна живе, не вмерла – і не вмре, незважаючи на всі царські гнобительства і проскрипції. Засудила його приймати на себе удари, інсинуації й знущання, звернення проти сеї проскрибованої України, відбивати їх, відповідати доказами і виявами позитивних, поступових, загально вартісних прикмет українського руху. Над українським же життям, всю тяжку, задушливу, деморалізаційну пору, настановила громадську контролю от сеї всеукраїнської заграничної експозитури, – Драгоманова і його гуртка, – що витягала українство з манівців провінціалізму та опортунізму на широкі шляхи світового культурного руху і змушувала орієнтуватися на перспективи загального політичного і соціального визволення”.
За кілька років до смерті Драгоманов написав працю “Чудацькі думки про українську національну справу”, яка стала своєрідним заповітом науковцям у галузі дослідження української історії.
Болгарія, університет, останні роки життя
Михайло Драгоманов переїхав до Болгарії, де провів останні шість років життя, на запрошення тамтешнього уряду викладати всесвітню історію у щойно заснованій Вищій школі (саме вона через кілька років трансформувалася в університет).
Софійський університет, фото: Вікіпедія
Там, крім керівництва кафедрою і розвитку власної школи фольклористики, налагоджував навчальний процес, складав програми та розклад занять, сприяв започаткуванню університетської бібліотеки. Користувався великим авторитетом у студентів та місцевої демократичної громади. Хворів на аневризму аорти, через що йому було важко говорити. Помер від розриву аорти 2 липня 1895 у віці 53 років. Похований у Софії, до речі, за протестантським обрядом, бо заповів, щоб його не відспівував “небритий і немитий московський піп”. Його дружина – Людмила Драгоманова – пережила чоловіка на 23 роки. Померла у Києві. Похована коштом УНР.
