Тальнівчанки Наталія Каплюченко та Олена Короленко розповіли, чи легко бути двірником

«Чи холодно, чи жарко – мені не страшно. А от новенькі від жари свідомість втрачають»

Щоранку в центрі Тального доводиться зустрічати двох жінок, що за будь-якої погоди прибирають наше місто. Так було і цього похмурого жовтневого ранку. З обох боків вулиці Соборної дві жіночки у помаранчевих зі світловідбиваючою смужкою жилетах, мели тротуари, траву, що пробивалася крізь асфальт, вискубували руками. Опале листя, траву, недопалки та різне сміття змітали на невеликі купки і, підмітаючи, рухалися далі, у напрямку до автовокзалу.
Поспілкуватися жінки погодилися не відразу. Одна із них, що саме прибирала біля Пагорба Слави, запитала, чи маємо дозвіл від їхнього начальства:
– Я 20 років працюю у комунальній сфері, тому знаю, що може бути. Щоб нам боком не вилізло, – відмовляється навідріз.
Пояснюю, що хочу написати про їхній важкий труд, щоб цінували й поважали. Обіцяю, що неприємностей з керівництвом не буде, бо я обов’язково зателефоную та й часу багато не відберу. Зрештою жінка називається. Моєю співрозмовницею виявилася 45-річна Наталія Каплюченко. Вона бригадир дев’ятьох жінок-двірничок, що працюють у КП «Ритуал» Тальнівської міської ради. І те, що вранці ми бачимо наше місто чистим, саме їх заслуга.
–Так у мене склалося в житті, що я змушена була сюди прийти працювати. Мене нікуди не брали, – трохи ніяковіючи, починає розповідати Наталія. Спочатку була двірником, тепер бригадиром. У мої обов’язки входить роздати наряди, проконтролювати виконану роботу, а ще, як і кожна, я маю свою ділянку – від магазину «Арго» і до кільцевої на виїзді з міста, плюс мошурівська зупинка. Це нереально мести віник у віник, підмітаємо та прибираємо найбільше. Стараємося, щоб було чисто та акуратно. Я вже звикла до роботи: чи холодно, чи жарко – мені не страшно. А от новеньким важко, вони від жари свідомість втрачають.

– У яку пору року найтяжче працювати? – запитую.
– Мабуть, весною, коли мучки багато, ми її не лише збираємо, а й вантажимо на трактор. Або взимку, коли випаде багато снігу, а як лід б’єш штиковими – то взагалі атомна війна, – каже жінка, продовжуючи замітати. Графік роботи у двірників такий, що часу на розмови не викроїш. Свою ділянку у 4000 квадратних метрів жінки прибирають з 6-ї по 10-у ранку. Потім мають одну годину обідньої перерви. А після обіду інші наряди: погрузка, сміттєзвалище, місця, що вимагають більш ретельного прибирання.
Цікавлюся, чи часто знаходять цінні речі, документи, ключі тощо:
– Все знаходили: і документи, і телефони, і ключі. Та я так всіх дівчат налаштувала, якщо щось знаходите, відразу повідомляєте, шукаємо власника і повертаємо. Можливостей це зробити нині вистачає. Що б не знаходили, все повертали, – каже Наталія і кличе до розмови свою колежанку, що мете тротуар по іншу сторону проїжджої частини. Це 50-річна Олена Короленко, вона двірником працює лише 3 місяці. За словами жінки, мести вулиці прийшла через сімейні обставини.
– За освітою я повар. Коли тільки вийшла на роботу, стався неприємний інцидент – я обпекла ногу. Це було таке «чп», після чого я пройшла школу молодого бійця. Де я тільки не працювала. І на теплицях, і в млині, і по людях ходила з подругою. Дітей годувати ж треба. У мене їх 4-ро. Зараз зі мною живуть найменші – 14-и та 10-и років. Вже маю 2-х онучат. Роботу всяку доводилося робити, навіть чоловічу. Так склалася моя доля, що чоловік захворів, спалив наш дім. Я оббивали пороги міського голови, щоб допоміг нам з житлом. Хати так мені і не дали. Після смерті мами залишилася хатина, точніше половина, у ній і живемо з дітьми. Мені немає на кого розраховувати та надіятися. Чоловік у пансіонаті для душевнохворих, мама померла. Я залишилася одна. На кого дітей залишити, щоб поїхати на заробітки? От прийшла сюди, хоч і важко, але зарплата стабільна, – розповідає Олена.
Жінки повідали, що інвентар для роботи їм видають, як і форму, щоправда, один комплект на 5 років. Бідкаються, що «дутіки» постирали й попробивали, коли працювали на сміттєзвалищі (на дощ чи сніг вже не взуєш), та і жилетки повицвітали на сонці. Приміщення, де вони переодягаються та обідають, – підвальне, необладнане вентиляцією. Також з розмови довідуємося, що кожна з них має купу життєйських проблем. Тому перш ніж кинути сміття повз урну, залишити після себе лушпиння, недопалки, стаканчики чи пачки від цигарок, або набити скляних пляшок, згадайте про цих жінок, їх важку працю.
Пам’ятаймо: чисто не там, де прибирають, а там, де не смітять. Дякуємо за чисте місто!

Ліна ЯЛОВСЬКА