Вісті Черкащини Прапори у сховища, ідея — у серця. Як Польща забороняла Пласт 95 років тому
26 вересня 1930 року стало трагічною датою для українського скаутингу: польська влада видала наказ про ліквідацію Пласту. Вона звинуватила скаутів у “антидержавності” та фактично змусила рух піти в підпілля
Український Пласт – одна з найважливіших молодіжних організацій першої половини ХХ століття, що виховувала юнаків і дівчат у дусі національної свідомості та громадської активності. Його діяльність спиралася на традиціях світового скаутського руху, але мала виразно український характер. Саме це й викликало занепокоєння тодішньої польської влади, яка вбачала у Пласті потенційну загрозу своїй політиці на Галичині. У 1930 році польська адміністрація вдалася до радикальних кроків і офіційно заборонила існування організації. Та попри спроби знищити Пласт, він не зник, а продовжив своє життя у підпіллі й за кордоном.
“Золота доба” Пласту
1920-ті роки увійшли в історію як “Золота доба” Пласту. Попри тиск і недовіру польської влади, українська скаутська організація в Галичині перетворилася на провідний молодіжний рух. До 1930 року організація налічувала до 5 тисяч скаутів. Пласт робив наголос на вихованні юнаків, але водночас активно поширював свої ідеї серед дівчат, жінок, сільської молоді та робітничого класу. Хоча найбільше, як писав у своїй книзі “Унікальна історія українського скаутського руху” Орест Субтельний, до Пласту долучалися діти української інтелігенції.
Пластуни з куреня ”Лісові чорти” під час мандрівки Стрий – Коломия. Липень 1922 року, фото: LokalnaIstoria
На відміну від інших країн Європи, де скаутські організації підтримували як інструмент виховання громадянської відповідальності й патріотизму, в Польщі Пласт вважали загрозою. Польський скаутинг отримував державну підтримку, тоді як український – постійні переслідування.
Протягом 1920-х років влада неодноразово тиснула на організацію, проводила судові процеси над пластунами та звинувачувала їх у зв’язках із націоналістичними організаціями. Польська преса поширювала матеріали про “підривну діяльність” Пласту, що лише посилювало конфлікт.
Окрім того, заборона Пласту стала частиною ширшої політики придушення українського громадського життя, яка активно відбувалась у 1930 році й називалась “пацифікацією Східної Галичини”. Під час каральних акцій у межах цієї кампанії польські поліцейські та військові застосовували терор і колективну відповідальність, руйнували домівки та громадські установи, а також заарештовували українських діячів.
Бібрський інцидент і хвиля репресій
Але кульмінація протистояння польської влади та молодіжної організації сталася 13 липня 1930 року, коли група молодих українців напала на поштовий транспорт біля Бібрки, намагаючись здобути кошти для Української військової організації (УВО). Під час перестрілки загинув поліцейський, а один із нападників – студент, пластун, а також учасник УВО Григорій Пісецький – був смертельно поранений. Те, що він належав до куреня “Лісові чорти” і був одягнений у пластовий однострій, дало польській пресі підстави звинуватити Пласт у підготовці терористів. Відтак стало очевидним, що “Пласт” не уникне репресій.
Розгорнулася масова кампанія проти організації. Газети писали про “сепаратистські розвідувальні загони”, а громадська думка вимагала від уряду радикальних дій. Автори статей стверджували, що Пласт нібито регулярно вишколював новобранців для терористичних груп.
Заборона Пласту
26 вересня 1930 року польська влада офіційно заборонила діяльність Пласту. Того дня мер Львова видав наказ, яким зобов’язав головну опікунську організацію — УКТОДОМ (Українське Крайове Товариство охорони дітей і опіки над молоддю – ред.) негайно розпустити всі пластові гуртки.
Причини такого рішення виглядали надуманими. Адже протягом семи років Пласт офіційно діяв як секція УКТОДОМу, що цілком легально мав право створювати молодіжні об’єднання. Та раптом польська адміністрація оголосила: ця діяльність нібито суперечить постанові ще 1923 року і тому є незаконною.
Молодіжну організацію звинуватили в “антидержавності”, її провідників — у порушенні шкільних статутів, а пластунам категорично заборонили носити однострої та відзнаки. На остаточний розпуск дали лише два тижні. А поліції всіх повітів Галичини було наказано простежити за виконанням заборони.
“Пішли однострої у скриню, прапори у сховища або у музеї, а організація й ідея — під поверхню життя”, — писав правник, пластун і громадський діяч Юрій Старосольський.
Це стало символічним завершенням “золотої доби” Пласту в Галичині, однак ідея українського скаутингу продовжувала жити серед еміграції та в інших країнах.
фото: localhistory
Обшуки й переслідування пластунів
Попри офіційний наказ уряду про саморозпуск Пласту, поліція часто діяла самочинно. Того ж дня, коли було оголошено заборону, у Львові відбулися масові вечірні обшуки в оселях майже 40 провідників та активістів організації. Правоохоронці конфіскували однострої, відзнаки та документи. У деяких випадках вони застосовували фізичне насильство до молодих людей, які носили пластовий однострій. Головна пластова управа у Львові була опечатана, а місцеві домівки для сходин зазнали нападів і руйнувань.
Урядове переслідування Пласту викликало бурхливі дискусії серед польського й українського суспільства. Для українців дії влади були очевидним проявом репресій проти молодіжної організації, яка виховувала патріотів. Польська спільнота не була одностайною: частина політиків і журналістів наполягали на повному придушенні Пласту, натомість помірковані кола припускали можливість його легалізації.
Втім умови, які пропонувалися українському скаутингу, були неприйнятними. Газета “Слово польське” 17 серпня 1931 року писала: “Якщо українці хочуть, щоби Пласт розвивався без перешкод, то він повинен виконувати завдання суто спортивної організації та не збочуватись на бездоріжжя, що ведуть до політичних конфліктів”.
Видання наголошувало, що українська молодь мусить виявляти “безоглядну лояльність щодо держави”. Це фактично позбавляло Пласт його головної місії – виховання свідомих українських громадян.
Пластовий гурток у Брюховичах, фото: LokalnaIstoria
Пластун Юрій Юзич, який п’ять років очолював Крайову Пластову Раду, в інтерв’ю “Локальній історії” зазначив: те, що українських скаутів загнали у підпілля, певною мірою пішло в мінус польській владі, бо майже всі активісти відразу ж перейшли в ОУН – головного ворога польської влади в Україні.
“Якби поляки не заборонили “Пласт”, я впевнений, що до 1935 року він би дійшов до кожного села. Як це відбулось на Закарпатті, де “Пласт” мав 88 куренів. Це приблизно стільки, скільки було на Галичині й Волині разом до заборони. Навесні 1939 року на шляху мадярського окупаційного війська до столичного Хуста в кожному населеному пункті діяло по 5–6 куренів. У бій на Красному полі вийшли сотні добровольців – вихованців і дійсних членів “Пласту”, – впевнений пластун.
Пошук нової форми
В останні місяці 1930 року пластові провідники та дорослі скаути активно обговорювали подальшу долю організації. Перед ними стояло два шляхи: офіційно визнати поразку й остаточно розпустити Пласт або ж продовжувати діяльність у нелегальних формах.
У січні 1931 року в засніженому карпатському Славському відбулися тривалі та гарячі дискусії між провідниками й активістами. Саме там остаточно перемогла думка, що Пласт має жити далі — тепер як таємна організація, готова пристосовуватись до нових умов і зберігати свій дух.
фото: ЛМР
