Вісті Черкащини Похорон зібрав 100 тис. людей: 25 років тому не стало композитора Ігоря Білозіра
Сьогодні, 28 травня, минає рівно 25 років від дня трагічної смерті Ігоря Білозіра – видатного українського композитора, співака, поета й засновника легендарного гурту “Ватра”
Його загибель у травні 2000-го сколихнула не лише Львів, а й усю Україну. Те, що сталося, було не просто побутовим конфліктом, а символічним актом зневаги до української культури з боку російських шовіністів. Більше про життя, творчість і причини смерті Ігоря Білозіра розповість “Еспресо.Захід“.
Життя і творчий шлях Ігоря Білозіра
Ігор Білозір народився 24 березня 1955 року в місті Радехові Львівської області. З дитинства музика була його покликанням: ще в сьомому класі написав першу пісню, а в 14 років здійснив професійний запис на Львівському радіо в передачі “Мандрівний меридіан”. Навчаючись у Львівській консерваторії, він проявив себе як талановитий композитор, обравши для дипломної роботи рок-оперу “Стіна” на слова забороненого радянською владою поета Богдана Стельмаха. Через це Білозір не отримав диплома, але його принципи та відданість українській культурі лише зміцнилися.
У 1977 році Ігор очолив ВІА “Ритми Карпат”, а з 1979 року став художнім керівником і солістом ансамблю “Ватра” при Львівській обласній філармонії. Саме з “Ватрою” прийшла справжня слава: у 1981 році ансамбль став лауреатом республіканського конкурсу “Молоді голоси”, а пісні Білозіра, такі як “Пшеничне перевесло” чи “Перший сніг”, здобули народну любов.
Його творчість вирізнялася глибиною зв’язку з українською поезією та культурою, що робило її справжнім протестом проти радянської масової культури. Білозір співпрацював із відомими поетами, як-от Богдан Стельмах, і писав музику не лише для “Ватри”, а й для театральних постановок, зокрема для п’єси “Олекса Довбуш” у 1985 році.
Попри тиск радянської влади, Білозір залишався вірним своїм принципам. На початку 1990-х років він стажувався у США й Канаді, де здобув популярність серед місцевої діаспори, але повернувся в Україну, бо не уявляв життя далеко від батьківщини.
Трагедія в ніч на 9 травня 2000 року
Місце біля прокуратури, де смертельно побили Білозіра. Фото: Вікіпедія
Того вечора Ігор Білозір разом із журналістом Богданом Гнатовським і модельєром одягу Олександром Куровицьким відпочивали в кафе “Цісарська кава” на проспекті Шевченка у Львові. За їхнім столиком лунали українські пісні (хоч сам композитор і не співав). Натомість за сусіднім столиком була інша група відвідувачів, серед яких були 27-річний Дмитро Воронов та 28-річний Юрій Калінін, які слухали російський шансон і співали російську пісню під гітару. Це викликало напругу між групами.
За свідченнями Гнатовського, саме Калінін підійшов до їхнього столика з обуренням, а не з ввічливим проханням припинити співати, як пізніше стверджував Воронов. За іншими свідченнями, саме Воронов розпочав конфлікт. Ситуація загострилася, але сутички в межах кафе не сталося. Черговий міліціонер, який перебував у закладі, за словами Гнатовського, не лише не втрутився, а й, можливо, спонукав нападників до подальшої агресії. Білозір намагався залагодити конфлікт, заявивши, що інцидент вичерпано. Проте ця розмова стала лише початком трагедії.
Після короткої паузи Воронов і Калінін покинули кафе. Пізніше, повертаючись, вони зустріли Білозіра та Гнатовського на проспекті Свободи, неподалік від приміщення обласної прокуратури та за 500 метрів від дому композитора. Саме тут розгорнулися трагічні події. За свідченнями Воронова, він зіштовхнувся з Гнатовським і завдав йому удару кулаком у голову. Водночас за словами Гнатовського, Калінін також ударив його, а Білозір отримав смертельний удар від Воронова. Гнатовський почув важке падіння і стук голови об асфальт – це був момент, коли Білозір зазнав фатальної травми.
Гнатовський наполягав, що Воронов завдав Білозіру удару, можливо, пістолетом Макарова. У цей момент на місце події прибув патруль міліції, який затримав Воронова й Калініна, надівши на них кайданки. Проте, за словами Воронова, після дзвінка його батькові – заступнику начальника міського управління міліції Львова – їх відвезли до райвідділу, взяли пояснення і відпустили. Цей факт викликав обурення громадськості, адже нападники уникнули негайного покарання.
Ігор Білозір унаслідок жорстокого побиття отримав важкі черепно-мозкові травми. Його доправили до лікарні, де три тижні він перебував у важкому стані і 28 травня помер, не приходячи до тями. Йому було лише 45 років.
Цей злочин багато хто сприйняв не як побутовий конфлікт, а як напад на українську культуру. Адже Білозір, чия творчість була символом національного відродження, став жертвою нетерпимості до української мови та культури, що додало трагедії символічного підтексту.
Похорон, що став маніфестацією
Похорон Ігоря Білозіра, що відбувся 30 травня 2000 року, став однією з наймасовіших церемоній прощання в історії Львова. Понад 100 тисяч людей вийшли на вулиці міста, щоб провести композитора в останню путь.
Львів, де Білозір жив і творив, був охоплений сумом і тривогою. Як згадувала його викладачка з консерваторії Олена Сотничук, “у місті Лева за всю його багатовікову історію жодного короля так не ховали, як провели в останню дорогу нашого Ігоря”.
Церемонія стала не лише прощанням із митцем, а й символічним актом єднання українців, які відчували біль утрати й обурення через обставини його смерті. Спершу прощання відбувалося у Львівській філармонії, а згодом тіло поховали на Личаківському цвинтарі, поруч з іншими видатними діячами української культури.
Судове рішення та суспільна реакція
Судовий процес у справі вбивства Ігоря Білозіра викликав значний резонанс. До того ж процес виявив суттєві розбіжності у свідченнях. Юрій Калінін стверджував, що саме Воронов бив Білозіра, тоді як Воронов визнав лише хуліганство і звинуватив у конфлікті інших. Натомість Богдан Гнатовський наполягав, що напад мав політичний підтекст – конфлікт розгорівся через українські пісні, які співали він і Білозір. Гнатовський просив суд перевести справу з побутового на політичний рівень, вважаючи, що напад був актом нетерпимості до української культури.
У підсумку 28 вересня 2001 року Львівський обласний суд визнав Дмитра Воронова і Юрія Калініна винними у вбивстві композитора, визначивши для них покарання у вигляді 15 і 12 років позбавлення волі відповідно. Однак адвокати обвинувачених оскаржили це рішення, і в січні 2002 року Верховний Суд України скасував як необґрунтований вирок у цій справі. Верховний Суд повернув справу в апеляційний суд на перегляд іншою колегією суддів.
Таким чином 7 серпня 2002 року Апеляційний суд Львівської області засудив Дмитра Воронова, звинуваченого в убивстві композитора Ігоря Білозора, до позбавлення волі на 10 років. Юрія Калініна як співучасника було засуджено до восьми років позбавлення волі.
Загалом смерть Ігоря Білозіра викликала хвилю обурення у Львові. Багато українців вбачали в його вбивстві не просто особистий конфлікт, а атаку на українську ідентичність, особливо в контексті поширення російськомовної культури в Україні. Як наслідок Львівська міськрада запровадила мораторій на трансляцію і виконання російськомовних пісень у приміщеннях пунктів громадського харчування і торгівлі.
Трагедія також мала міжнародний резонанс, привернувши увагу до проблем культурного протистояння в Україні. У пам’ять про Білозіра у Львові встановили меморіальну табличку на будинку за адресою вул. Фредра, 4, де він жив, а в його квартирі створили музей.
У 2025 році Львівщина проголосила рік пам’яті Ігоря Білозіра, а також інших видатних діячів.
Ігор Білозір залишив по собі величезний творчий спадок – близько 80 пісень, які й досі є улюбленими серед українців. Трагічна смерть Ігоря Білозіра стала не лише втратою для української культури, а й нагадуванням про ціну, яку іноді доводиться платити за відданість своїм принципам. Його музика продовжує жити, надихаючи нові покоління, а пам’ять про нього залишається символом боротьби за українську ідентичність.
