Вісті Черкащини 
Подвійне життя Орисі: як волинська вчителька Олександра Паєвська стала топрозвідницею ОУН
Вона вільно володіла п’ятьма мовами, облаштувала криївку прямо в школі та до останнього подиху залишалася вірною Україні. 8 квітня минає 73 роки з дня смерті Олександри Паєвської
У 1930-х роках Олександра Паєвська була звичайною вчителькою у Володимирі, виховувала сина та брала участь у житті місцевої громади. Але за цією біографією приховувалася одна з найефективніших розвідниць українського підпілля. Вільно володіючи п’ятьма мовами та маючи талант до перевтілення, вона роками обводила навколо пальця спецслужби кількох держав, ставши зрештою однією з останніх постатей спротиву, яку Москва наказала розстріляти особистою шифрограмою.
Між Карпатами та Волинню
Олександра Томич народилася 1908 року на Косівщині в родині священника. Рано втративши батька, вона виховувалася дідусем — також парохом, який дав кмітливій онуці блискучу освіту.
У 1928 році Олександра закінчила вчительську семінарію Українського педагогічного товариства в Коломиї. Вона була активною учасницею «Пласту», де пройшла справжній ідеологічний та фізичний вишкіл. Проте тогочасна польська влада, намагаючись обмежити український вплив у Галичині, забороняла молодим вчителям працювати в рідному краї. Так доля закинула молоду гуцулку на Волинь — край, який став для неї другою домівкою на понад десять років.
У Володимирі Олександра (яку близькі називали Лесею) стала знаною та шанованою вчителькою. Тут вона зустріла свою долю — Діонісія Паєвського, колишнього старшину армії УНР. Денис, як називали його в місті, був людиною діла: він збудував на Староостровецькій вулиці великий млин, ставши помітним підприємцем. Оскільки він не мав польського громадянства, з паперами йому допомагав легендарний лікар Арсен Річинський — видатний громадський діяч Західної України.
Ці роки були найщасливішими в житті Олександри. У 1936 році народився первісток Юрко, хрещеним батьком якого став той самий доктор Річинський. До нас дійшли світлини тих років: усміхнена Леся у садку з пишними айстрами, поруч чоловік, на руках — малий син. Всі троє — у вишиванках, що підкреслювало їхню свідому українськість навіть у часи тиску з боку офіційної Варшави. Олександра активно працювала в “Союзі українок” та “Просвіті”, поєднуючи педагогіку з громадським активізмом.
фото: Вікіпедія
Перші випробування
“Золотий вересень” 1939-го зруйнував усе. Діонісій Паєвський, розуміючи, що радянська влада не вибачить йому служби в армії УНР, пропонував дружині емігрувати. Леся категорично відмовилася залишати рідну землю. Тоді чоловік переплив Буг, потрапивши в німецький полон, а згодом — до концтабору.
Олександра, будучи при надії на другу дитину, відчула на собі весь тягар радянського «визволення». Їхній двоповерховий будинок було конфіскувано, там оселився начальник місцевого НКВС, а колишній господині з малям залишили лише кухню. Коли ж стало відомо, що вона включена до списків на вивезення до Сибіру, Леся виявила блискавичну реакцію: вночі, зібравши найнеобхідніше, вона з дітьми втекла на Гуцульщину. Там, у рідних Брустурах, вона народила другого сина та знову почала вчителювати.
Феномен розвідниці Орисі
Там вона взяла псевдо Орися і вступила до ОУН. Її зброєю стали не лише знання, здобуті в “Пласті”, а й неймовірний інтелект. Олександра вільно володіла німецькою, угорською, румунською, польською та російською мовами. А ще вона була майстром перевтілення.
Перед німцями вона видавала себе за доньку відомого пастора, перед польськими АКівцями — за племінницю Пілсудського, перед мадярами — за родичку адмірала Хорті. Музична обдарованість (гра на скрипці та фортепіано), професійно поставлений вокал та аристократичні манери дозволяли їй входити в довіру до вищих чинів окупаційних армій. Орися виконувала завдання надскладної важливості: визволяла підпільників із лабет гестапо та сигуранци, забезпечувала зв’язок між крайовими проводами, передавала медикаменти та літературу.
Українська школа в 1950-х, фото: Бабель
Шкільна криївка
Після повернення радянських військ у 1944-му Паєвська продовжувала боротьбу. Її чоловік Діонісій, повернувшись із німецького концтабору, приєднався до підпілля. Згодом був заарештований і загинув у мордовських таборах. Олександра стала вдовою, але не припинила діяльності.
Працюючи директором школи у гірському селі Бабин, вона створила там унікальний об’єкт — конспіративний поштовий центр УПА просто в приміщенні школи. Під виглядом ремонту було облаштовано криївку. Поки діти вчили літери, за стіною працювало підпілля. Олександра була не лише практиком, а й ідеологом: під шифром “М-35” вона писала статті, дотепні анекдоти про окупантів та займалася створенням “Літопису УПА”.
фото: Дмитро Проданик, фейсбук
Останні роки
У 1950 році чекісти вийшли на її слід. Олександра встигла заховати матір та молодшого сина, а сама з 14-річним Юрком перейшла на нелегальне становище. Два роки тривали поневіряння Карпатами, поки у червні 1952 року їх не заарештували поблизу озера Лебедин. Причиною стала зрада колишнього окружного провідника на псевдо “Кіров”.
Слідство у Лук’янівській в’язниці Києва тривало пів року. Олександру тримали в повній ізоляції. Вона не видала жодного імені, жодної явочної квартири. Єдине, про що вона говорила з катами — це ідеологія ОУН та неминучість української незалежності. На допитах вона цитувала Франкового “Мойсея”, що слідчі вносили до протоколів як докази “антирадянщини”.
В останньому листі вона написала пророчі слова: “Ми всі загинемо, але ми свідомо вибрали цю дорогу, бо таких, як ми, треба було і буде треба, як зразок прийдешнім борцям за волю України”.
Навіть після смерті Сталіна радянська машина не виявила милосердя. 8 квітня 1953 року за терміновою шифрограмою з Москви Олександру Паєвську розстріляли. Її син Юрій отримав 25 років таборів і згодом став одним із героїв роману Василя Шкляра “Троща”.
