“Одну яму заповнили трупами – викопували наступну. Часто привозили ще живих – щоб не повертатися”

11 листопада, о 8:00, біля столичної станції метро Житомирська збираються учасники експедиції. Цього дня їдуть до двох сіл на Київщині – Дідівщину Фастівської громади та Великі Гуляки Томашівської.

У чорному мінівені п’ятеро: знімальна група, керівниця експедиції, методистка та водій.

- На запис сьогодні є шестеро людей, – каже Юлія Коцур. – Щодня записуємо від ранку до вечора. Дехто з очевидців на місці може відмовитися. Тоді намагаємося знайти когось за маршрутом. А буває, що в селі нас знайомлять іще з людьми потрібного віку.

Під час вибору маршрутів зверталися до об’єднаних територіальних громад із запитами про старожилів. Частину локацій визначали за попередніми дослідженнями, частину – завдяки місцевим краєзнавцям.

Попередня експедиція музею відбулася торік улітку на Чернігівщині. Цьогорічний маршрут охопив Київщину, Одеську, Черкаську, Кіровоградську, Миколаївську, Вінницьку, Житомирську, Рівненську, Волинську та Полтавську області.

В’їжджаємо до Дідівщини – невеликого села під Фастовом. На роздоріжжі стоїть церква. Перед нею – пам’ятник Невідомому солдату, позаду – двоповерхова школа.

На узбіччі на нас чекає 65-річна Марія Завістовська зі старостату села.

– Нині в нас живе майже 700 осіб, – каже. – Є переселенці, працює будинок для літніх людей. Там 40 самотніх мешканців, переважно ті, кому нема куди йти. Приймають туди не всіх: або на платній основі, або якщо людина має державне забезпечення.

У Дідівщині, на кладовищі, є пам’ятний знак загиблим під час Голодомору. У бібліотеці зберігають списки померлих. У 1932-1933 роках у селі навіть іще один цвинтар з’явився, адже померлих не могли далеко везти.

Під’їжджаємо до двору 88-річної Уляни Семенівни Бурчак. Жінка понад 36 років викладала у школі українську мову та літературу.

На подвір’ї перед ґанком – дерев’яна лавка, на якій лежать три червонобокі яблука. За прочиненими дверима цегляного будинку видно купу гарбузів. Уляна Семенівна досі сама обробляє город.

Маленька, тендітна, у світлій хустці з червоним вицвілим візерунком і теплій куртці Уляна Семенівна сидить на ґанку. В хату не запрошує, каже, що там холодніше, ніж надворі.

- Не хоче платити, економить гроші, – додає Марія Завістовська. – Вона до нас приїхала в 1960-х із села Дівички біля Переяслава-Хмельницького. Закінчила педучилище, потім інститут заочно. І направили сюди. Тут і заміж вийшла за нашого вчителя іноземних мов Леоніда Васильовича. Має дві дочки, три внучки та ще правнук – в Італії.

- Про 1933-й мені розказувала жінка, у якої я винаймала квартиру у селі, де вчителювала, – Пархомівка тоді Володарського району, – говорить Уляна Семенівна. – Казала, що тоді їли все, що можна було знайти. Застерігала: “Тією стежкою не ходи, я тебе до школи проведу іншою дорогою. Бо на тій стежці батьки з’їли своє дитя”.

Жінка згадує уривками, як у післявоєнний голод 1947-го ходили з рідними на поле збирати померзлу картоплю. Мати пекла з неї млинці.

- Колосочки житні збирали. Я принесла додому, висипала, а мати каже: “Ой, хлібом пахне”. Потім пішла до сусіда, в нього жорна були. Намолола трошки борошна, напекла млинців. Іду у школу, холодно, а я ті млинчики їм.

Замість зарплати колгоспникам за роботу нараховували трудодні. Наприкінці року, після збору врожаю, колгосп розподіляв між працівниками зерно, борошно чи інші продукти. Виплати були мізерні: кілька кілограмів зерна на сім’ю за рік.

- У полі колоски збирати не можна було, гонили нас. Об’їждчик із нагаєм їде на коні й кричить: “Висипайте!” А я не висипала. Прудка, то тікала долиною. Принесла ті колоски матері, а вона сипле – і знову пахне хлібом. Мати казала: “Отам у горнятку – борщик, будете їсти”. Ми витягнемо – вода та бур’ян якийсь. Лобода, кропива. Акацію ще білу їли, солодка така, й липу.

- Хочете, розкажу вам, як Сталін помер? – раптово запитує. – Учителька історії вивела нас у коридор і сказала, що помер Йосип Віссаріонович. Дівчата нахилилися до стіни й ревуть. А я тако закрила обличчя руками і сміялася. Думаю: “Тепер я не буду голодувати”.

Коли камеру вже вимкнули, Уляна Семенівна повільно підводиться з лави. Тримається за край і пропонує: “Дати вам картоплі? У мене хороша, своя. А яблучок дати? Візьміть хоч пару, гарні ж”.

За кілька хвилин доїжджаємо до ще однієї жительки Дідівщини. На вулиці Травневій за низьким дерев’яним парканом – дім із білої та рудої цегли, з блакитними дверима та старим навісом над ґанком. Поруч – криниця.

- Мама вже чекає, – каже Зоя Володимирівна, дочка господині. – У хаті тепло, заходьте.

Усередині пахне вареною картоплею і старими дерев’яними меблями. На дивані у квітчастій хустці сидить Анастасія Мордоус, 90 років.

Доки оператори готують світло й налаштовують, Зоя Володимирівна розповідає.

- Народилася мама в селі Бузьке Черкаської області. Але коли робили Київське море (Канівське водосховище. – Країна), їх звідти виселили. Приїхала сюди з батьками. Тут вийшла заміж і залишилася. Все життя на фермі корів доїла. Вставала рано, а ввечері приходила, розпалювала піч, борщ варила. Сідаємо всі разом, і вона починає згадувати. Батько її з війни вернувся, хворів, а вони жили бідно. Їх у сім’ї четверо дітей було.

Методистка Софія – учасниця експедиції – записує інформацію про Анастасію Федорівну і просить підтвердити згоду на обробку персональних даних.

Анастасія Мордоус про Голодомор 1932-1933 років пам’ятає за розповідями батьків.

- Мати говорила, що люди мерли страшно, по вулиці лежали. Хто вже без сили – впав і там зостався. Їх збирали й у яму скидали одну. Заїде підвода, зберуть тих, що по хатах і по дорозі полягали, та й закидають, – каже жінка. – Ні хрестів, ні могилок, нічого. То вже не просто голодовка, а голодоморка, як я кажу. Забрали тоді все, що де було в людей. Наші всі вижили – й батькова, й материна родня.

У кімнаті тихо, лише цокає старий годинник на стіні.

- Наше село Бузьке затопили. Пів Черкащини у воду пішло, – продовжує Анастасія Мордоус. – Як воду мали пускати, то мертвяків на цвинтарі викопували й перевозили наверх, у Жовтневе. Там перехоронювали. А тих, що в ямах оцих, безіменних, уже ніхто не шукав. Закидали та й усе.

Коли мова заходить про післявоєнний голод, Анастасія Федорівна стишує голос і опускає очі додолу.

- Мені тоді років 10 було, а сестра на п’ять літ старша. Мати вдома з меншими, а ми з сестрою поїхали на степ полоти її ланку. Пришле мати посилочку. Банок же не було – у череп’яну таку бандюру молока наллє й у вузлик щось покладе. Я сестрі кажу: “Ой, хліба мама дістала”. Розв’язуємо вузлик, а там макуха. Я й заплакала…

На полі колгосп варив суп для робітників.

- Вмерти не давали, – каже бабуся. – Супчик: картопелька й трохи муки. Але коли голодні, то й він добрий. Корова в нас була. Своя картопля, буряк, морква. Через те, може, й не пухли ми. Пасльон на городі росте, ми його полемо, а він цвіте, ягоди такі чорні. Як спіє – рвемо. І компот мати варила з тих ягід. Жолуді мололи на муку, а з неї хліб пекли. Добавляли, що вже зна­йдеться – листя, трави.

Багато людей рятувалося тим, що їздили на Захід України.

- Там голодовки не було, – пояснює. – Одежу брали, рушники, сорочки й міняли на зерно чи хліб. Не всі верталися: бувало, що чоловік поїхав, а тоді його десь у купах знайшли.

Після кількох годин записів разом обідаємо та їдемо до села Великі Гуляки. Біля сільради забираємо старосту – 58-річну Валентину Плуговенко. Вона каже, що в селі зареєстровано 443 особи.

Їдемо вузькою вулицею між садками й зупиняємося біля заквітчаного двору. Заходимо в хату. Усередині темно – через екстрені відключення світла доводиться підсвічувати телефонами. У м’якому світлі видно низьку стелю, серванти з посудом, вишиті рушники й портрети. На стінах – грамоти, отримані господинею за 26 років роботи на посаді голови сільради.

89-річна Галина Андріївна Іваненко показує альбоми, доки оператори налаштовують світло. Серед фото знаходить знімок померлої доньки в сукні, яку вишила ще прабабуся.

- Чи збереглися у вас давні вишиті сорочки чи рушники? – запитують працівниці музею.

- Усе є, але треба перебрати в шафі. Хочете, заберіть у музей, – пропонує Галина Андріївна, й вони радо погоджуються.

Вишиті гладдю рушники жінки складають на столі у спальні. Оформляють нові експонати в музей за підписом власниці. Увагу затримують на сукні червоною вишивкою – найстаріше надбання у колекції господині.

Народилася Галина Іваненко в селі Вигнанка на Житомирщині. До Великих Гуляк переїхала за направленням після закінчення сільгосптехнікуму 1956-го. Її батьки пережили Голодомор. Розповідей їхніх про ­1932-1933 роки не пам’ятає. Однак жінка збирала дані про жертв геноциду, коли працювала головою сільради. У звітах, які вона готувала, було 76 померлих від голоду. У сусідній Федорівці загинули 113 селян.

- У ті роки ще живий був голова колгоспу, який очолював господарство 1933-го, – Пилип Чорноштан. То він згадував, як у колгоспі варили в котлі всяку затірку й годували людей, щоб хоч когось урятувати. Був порядочний голова, допомагав людям, скільки міг.

Про Голодомор 1933-го Галині Андріївні більше розповідала бабуся. Каже, що тоді в людей “хати були в землі, і помирали прямо там”. А от голод 1946-1947 років пам’ятає краще.

- Дуже судили за колоски, – зітхає. – Бувало, дитина підбере жменьку, а її вже ведуть.

Сутеніє. Учасники експедиції виходять із подвір’я, складають техніку в багажник мінівена. Попереду зупинка в цьому ж селі.

У селі Великі Гуляки біля дверей свого будинку нас зустрічає 87-річна Марія Шкуренко запрошує в хату. Поруч у дворі порається її чоловік – Джон Ратошнюк, на рік молодший.

Господиня пропонує чай. Світла досі немає, тож говоримо в темряві.

- Раніше село називалося Великі Голяки – бо голі всі були, бідняки тобто, – розповідає історію назви села. – А потім вже зробилися Гуляками, – сміється.

Марія Филимонівна каже, що нинішній її чоловік – двою­рідний брат покійного. Із Джоном Степановичем вони разом уже багато років, зійшлися після смерті її першого чоловіка. Від попереднього шлюбу в неї двоє дітей.

Знімання проводимо у вітальні. До цього Марія Филимонівна жартувала. Коли питаємо про штучний голод 1946-1947 років, починає забуватися. Донька Валентина Шматок намагається нагадати матері подробиці. Підтримати дружину приходить Джон Степанович. Сідає поруч, обнімає за плечі.

- А він у мене все пам’ятає, – каже жінка.

Джон Ратошнюк народився 27 серпня 1939 року на хуторі Василівка Фастівського району. На запитання, звідки в нього таке незвичне ім’я, усміхається.

- У дитинстві був Женька, а коли підріс, треба було записати по-справжньому – Євген. А хрещений не схотів, щоб так звали. Читав книжку американського письменника Джона Ріда, йому сподобалося це ім’я. Десь років 13 мені було, як перемінили метрику. Коли приймали в партію, казали повернути старе ім’я. А я думав, може, краще не прийняли б.

На хуторі Джона Степановича вижили всі.

- Дві сім’ї тільки були, що попухли вуха, все тріскалось, і вони плакали та кричали. – розповідає. – У колгоспній столовій варили баланду, годували кого могли. Акацію їли, калачики.

Доки триває знімання, донька Марії Филимонівни тихо згадує, що про Голодомор їй розповідала бабуся Ольга по материній лінії.

- Замість казок про своє життя розказувала, – говорить Валентина. – Був випадок, коли сім’я, в якої померла дитина від голоду, її з’їла. Моя баба завжди тримала під подушкою сухарика, навіть коли всього було вдосталь, – про запас.

Прощаємося з господарями, виїжджаємо із села, коли вже зовсім темно.

Команда музею планує продовжити роботу наступного року, адже залишилися люди, з якими через стан здоров’я або інші причини не вдалося провести інтерв’ю.

- Записували жінку 1929 року народження із села Дулицьке на Київщині, – розповідає Юлія Коцур. – Їй тоді було 4 роки, але добре запам’ятала, як до їхньої хати приходили з обшуками. Перевернули все догори дриґом – шукали зерно. Хоч у батьків уже забрали й корову, й волів у колгосп. Родина жила небагато: четверо дітей, батько й мати. Діти, налякані, ховалися під піччю. Коли активісти їх побачили, то вирішили, що під піччю сховано зерно. Почали копати, розбивати землю, але нічого не знайшли.

Батько таки трохи приховав зерна – зробив подвійне дно полу (місце для спання біля печі, – Країна). Туди насипав зерно, розрівняв. Коли треба було щось приготувати, просвердлювали дірочку й брали пшеницю. А ще неподалік працював спиртзавод – із картоплі та кукурудзи робили спирт. Якось батько зустрів чоловіка, який віз бочку браги, і той віддав йому її. Приніс додому: воду зливали, а жмих їли по кухлику щодня.

– Ця старенька жінка ще розповідала, що сім’я її тітки теж голодувала, почали пухнути, – продовжує Юлія Коцур. – Мати цієї жінки намагалася їх врятувати, але приїхали люди, які збирали трупи, й забрали їх на кладовище, іще живих, але зовсім виснажених. З тієї родини лишилася лише одна донька – опухла, ледве жива. Мати забрала її до себе, і хоч у хаті було четверо власних дітей, вигодували і племінницю.

Також та жінка показала місце масового поховання у своєму селі. Каже, 1933-го померло багато людей і їх звозили до спільних ям.

helpex

ХЕЛПЕКС® – при симптомах застуди

Спробувати свій Хелпекс!

- Одну яму заповнили трупами – викопували наступну. Часто привозили ще живих – щоб не повертатися. Тепер на тому місці стоїть пам’ятний знак, і ми його зафіксували для геоінформаційної системи музею. Люди пам’ятали ці місця, навіть коли не лишалося хрестів, а тільки великі горби на землі.

Експедиція завершилася 14 листопада. Усі записи зберігатимуться у фондах Національного музею Голодомору-геноциду. Також планують створити документальний фільм.