Вісті Черкащини Мішок на голову, гімн росії, струм на вухах, тепер — мотоцикл і свобода. Історія звільненого з полону черкащанина
“Хотів застрелитися. Полону боявся з 2014 року, бо це найстрашніше, що може бути. Думав, якщо там залишуся, то мене навіть не поховають. Буду безвісти зниклим усе життя. Питаю побратима: “Виходимо? Може, виживемо”. Один (побратим, якого витягли з окопу раніше, – ред.) вже стояв зверху, ми вдвох внизу. Два пацани пробували втекти – “мінус”.
Так починається розмова із захисником, який нещодавно повернувся з російського полону – Максимом Сербулом. Журналістка “18000” Ірина Малюкова приїхала до воїна у Кам’янку на Черкащині, щоб поспілкуватися з ним і його мамою – пані Галиною. У цьому інтерв’ю про оборону позиції від кадирівців, випробування струмом у полоні, а ще про пошуки сина в каналах, де тисячі відео з полоненими, ремонт у квартирі й мотоцикл як реабілітацію.
Через день після початку вторгнення довелося повернутися з-за кордону
17 лютого 2022 року я виїхав з України в Брюссель на роботу, але 25 лютого вже повернувся назад. Мій товариш раніше прокинувся за мене й каже:
– В Україні війна.
– Знаю, що війна, вона з 14-го року, – кажу йому.
– Та ні, там бойові дії, – запевнив він.
Зайшов у телефон, щоб переглянути інформацію. Зателефонував до батьків. Вони відмовляли повертатися додому. Кілька днів вагався, а потім вирішив повернутися.
Я не думав про те, що якщо повернуся, не зможу виїхати назад. Хоча не служив в армії, не маю військової кафедри, їхав із думкою, що хоч чимось допоможу. Не навчений стріляти – сяду за кермо.
По приїзду пішов у військкомат, але звідти відправили додому й сказали очікувати дзвінка. Вдома не було чого робити, тому сконтактував із Сергієм Вороновим (знайомий, родом із Камʼянки, – ред.), він тоді облаштував штаб в черкаському училищі, яким керував. Там готували їжу для бійців, допомагав їм. Тоді зателефонували з ТЦК, аби збирав рюкзак і приїжджав. Незадовго знову дзвінок – відбій.
До війська долучився 5 червня. Прийшов додому – у дверях повістка. Телефоную батькам: “Мамо, порядок! Маю повістку!”. Мама сказала тоді, що про мене думає…
Пройшов комісію і поїхав. Далі було 45 днів “учебки”. Так потрапив у 79-ту бригаду. На той час, кінець липня, ми приїхали у Краматорськ. А на початку вересня вже було Курахове, Мар’їнка.
Проти нас – “Ахмат”
Спочатку був водієм-санітаром. Коли переїхали в Мар’їнку, в мене був зенітно-ракетний дивізіон – ППО, скажімо так. Був мехводом (механіком-водієм – ред.) на мотолизі (багатоцільовий легко броньований тягач, – ред.). У нас – чотири ракети, стояли на позиціях, слідкували за небом.
У Мар’їнці треба було нижче землі бути – снайпер прострілював. Два рази в день танк, ще міномет, обстріл, штурм. Не ми, а нас штурмували. Кожний день були двохсоті й трьохсоті. Так було на першій позиції. Коли зайшли на другу, там нас і взяли.
Ми знали свого противника. Розвідники надавали інформацію командуванню, ми знали, що проти нас “Ахмат” – кадирівці. Вони сердилися, бо не могли з поля бою забрати взвод, де був ледь не кум Кадирова.
Оскільки я був старшим на позиції, говорив із побратимами, аби не тікали під час штурму. Головне – не вмикати задню, ховатися у бур’янах, бо хочеться жити. Один утік – це на один автомат менше, одному треба дивитися на два боки. Це найгірше.
Усі хлопці, з якими служив, з мого підрозділу, всі живі. Хтось продовжує служити. Тоді, у 2022 році, у всіх відчувався патріотизм, не з під палиці йшли на війну. Були, звісно, ті, хто відмовилися виходити на позицію. Довелося мені з Санькою Калашем, покійним, замість них вийти. Він загинув у перший день перебування на позиції. Міна прилетіла під ноги, затягнув його турнікетами, але почався штурм, він не зміг…
День, коли потрапив у полон
До нас на позицію прийшли хлопці, забрали Саньку, бо він не дожив, ще один трьохсотий із ними пішов. Натомість приїхали два хлопці. Кирило запитав, де йому лягати. Кажу: “Залітай у мою “нору”, а я перейду в іншу. Місця вистачало. Вранці прокинувся від того, що хтось “залітає” до мене і каже: “Кірюха – двісті”. Танк прямим пострілом… Так почався день, коли мене взяли в полон.
Танк, міномет, штурм. Над нами висіла “муха” з гранатами. Вони бачили: хто й де сидить, лежить, повзає. По рації просив “зняти” дрон. На першій позиції, яку ми “витягли”, було все чітко, нас прикривали на відмінно. Тут же одна позиція нас прикривала з кулемета MG: три хвилини прикрили – ствол червоний. А штурм є штурм. Вони знали, коли буде останній постріл танка, – і вже в нас в окопах.
Я сидів глибше у “норі”, біля входу – хлопчина: ледь чув, очі мутні – контужений. Він мені: “рускі в окопах”. Як я його перетягнув однією рукою, не знаю. Закинув у “нору”, а сам виглянув, а мені вже: “Давай, вихаді”. Відмовив – прилетіла граната. Кинув її назад. Так було з кількома.
Брали мене – білорус, якут і руский. За ними – кадирівці. Хотіли мене відібрати у них, ледь не побилися, але білорус не віддав. Вони між собою не контактують. Вважають, якщо я з бородою, то давно служу.
Стяжки поврізалися до кісток
Спочатку нас привезли в комендатуру в Донецьк. Приїхали їхні “розвєдоси”, почали трішки мучити, бо я був старший на позиції. Перший допит був, коли побачили фото з Правого сектора у 2014 році. Руки прив’язали скотчем до стільця, на вуха – кабелі. Поки один крутить, другий позаду гумовою палкою клепає. Так руку перебили.
Очі зав’язані, по східцях водили. Після везли хвилин сорок, завели в погріб. Далі знову допит: голову розбили, чую запальничкою “клац-клац”. Потім кремінь спрацював: гарячою залізякою у вуху як припекло. Так може з годину-півтори.
Наостанок кажуть: “Ти нічого цікавого не розповідаєш, дамо тобі трішки води. Як до ранку доживеш, ще поговоримо”. З криниці холодної води – за комір, і залишили в погребі до ранку.
Наступного дня на дворі було тепліше, мене охороняли в сараї. Ті, хто за мною слідкували, знайшли ВКонтакте (російська соціальна мережа, яка раніше була популярна і в Україні – ред.) мої фотографії з 2014 року (тоді Максим як волонтер їздив на схід – ред.). Приїхали фсбшники, попросили мене не чіпати. Годували. Якийсь хлопчина приносив знеболювальне, бо всі шість днів пролежав зі стягнутими руками. Досі сліди є. Тоді до кісток поврізалися стяжки. Навіть у туалет сходити не можна було.
Я намагався дати звістку мамі. Уже у в’язниці перед новим роком дозволили написати лист рідним, його мали передати. Паперу не було, ділили листок із зошита на чотирьох. Пізніше ми дізналися, що листи знайшли на смітнику на території зони.
“Серед ночі прокидалася – і в телеграм-канали”
Галина Сербул спочатку не знала, що її син Максим у полоні. Вона збирала інформацію по крихтах, і таки знайшла те, що шукала. Телефон був завжди з нею – раптом звістка.
Мені хтось зателефонував і розповів, що позицію розбили, але сина серед двохсотих немає. Швидше за все – він у полоні. Звернулася у військкомат, коли наступного дня повідомили, що він зник безвісти.
Із незнайомого номера нам швидко надіслали одне відео, де він йшов по посадці біля позиції. Ввечері було друге, де він у полоні. Потім шукали інформацію по всіх телеграм-каналах. Пізніше зверталися у різні структури, поліцію. Є певний перелік установ, куди обов’язково потрібно подати документи.
Я їздила в Київ у координаційний штаб із цим відео. Там змінили статус зниклого безвісти на полоненого. Але ця зміна відбулася лише в Україні, від росії підтвердження не було. З їхнього боку підтвердження надійшло, певно, у 2024 році. Про це повідомив нас Червоний Хрест.
Минув, може, місяць після того, як Максим потрапив у полон, коли дізналася через його побратима, що старшина просить передати мені речі. На позиції Максим брав тільки рюкзачок. Для мене було важливо їх отримати. Нам із батьком передали баул, але я його не розпаковувала: відкрила, подивилася, вдягла форму… Речі пахли сином. Деякі з них попрала і склала назад. Більше нічого не чіпала. Вдячна, що передали все.
Ці два з половиною роки залишилися в моїй пам’яті: куди зверталася, їздила, писала. Решта життя минала повз: робота, побут просто були, їли, щоб жити. Щотижня кудись телефонувала, мене запевняли, що з цього не буде результату. Але для мене він був, я цим жила. Серед ночі прокидалася – і в телеграм-канали, вишукувати інформацію. Чекала обмінів: шукала людину, яка щось знає. Чекали списків, коли немає звістки – розпач, плач.
У групах хтось пише, що їхній син повернувся. Я ні на що не звертала уваги, писала їм, благала, щоб їхній син подивився, чи не бачив мого. Майже після кожного обміну мала звісточку. Так дізналася, де був Максим.
Коли гортаєш канали, є сподівання на хорошу інформацію. Так у лютому 2023 році я знайшла ще одне відео, де був Максим, з полону, там було близько дев’яти секунд. Сподівалися, що з дня на день він прийде, і ми робили ремонт у його квартирі. Кілька разів у тиждень заїжджали, заходили до нього додому, щоб просто посидіти, ввімкнути телевізор на десять хвилин.
Коли починали робити ремонт, подумки з ним радилася. Розуміла, що не втілю всього, що він хоче. Але хотілося, щоб у квартирі була спокійна атмосфера. Тепер тут на стінах висять два прапори: України та 79 бригади.
Коли дізналася, що Максима обміняли, бігла до його батька. Така сила з’явилася, я летіла.
Досі з жодної групи не вийшла, там багато знайомих і друзів. Вони набагато рідніші, ніж усі інші. Одна жінка чекає сина, інша – чоловіка, дві мами похоронили своїх синів. Ми підтримуємо одна одну, радіємо разом. На свята відправляємо тематичні подарунки, як “таємний Санта”.
Читайте також. “Двіжовий і на крок попереду”: яким був громадський діяч і військовий Мірош та як пам’ять про нього залишиться у Черкасах.
Електрошокер і гімн росії
Ми переїжджали з гауптвахти в Донецьку на Горлівку шкільним автобусом із трьома конвоїрами. Сказали опустити голову й заплющити очі. А я побачив Донецьк: сірий, негарний, людей взагалі не було, машин проїжджало мало. Не такий, щоб розбитий, але там не було такої цивілізації, як при Україні. Я кілька разів підглядав, хоча разів із два мене попередили, що не можна. Потім конвоїр встав і як “підійшов”.
Далі був Торецьк. Наші підійшли до Горлівки й нас за добу евакуювали. Потім поїхав на Сибір в Алтайський край. Добиралися п’ять днів вагонами. Залізні “нари” – нічого немає. На трьох людей камера, з пів метра прохід, стіна і в три поверхи металеві нари. Вранці й увечері можна було попити води, сходити в туалет. Чотири сухпаї видали перед від’їздом.
Новий рік, 1 січня, відкривається камера і кажуть до співкамерника Тохи: “Пішли”. Його повернули й покликали мене. Привели в “допросну” (кімнату для допитів – ред.), поставили обличчям до стіни, зірочкою (ноги й руки – ширше – ред.) і на пальці накинули кабелі. Почали допитувати: що бачив і чув, де, як. Ціль допиту – щоб взяв на себе пошкодження інфраструктури, вбивство мирного населення чи мародерство, щоб “приліпити” мені статтю. Мент каже: “Нічого собі ти казкар” – їм не вдалося.
Я повторював про себе те, що їм казав під час допиту, щоб потім не сказати інше. Усі два з половиною роки, кожного дня. Пам’ятаю все, що говорив усі ці роки. В Алтаї на допиті – був шокер. Сліди залишилися не лише на руках. Там ще й клімат такий, що маленькі рани починають гнити. Там все у всіх гниє.
У камеру заходиш на своїх двох, але в такому стані, що менти після допиту навіть не б’ють. Взагалі – вийшов з камери – отримав. На голову мішок, руки над головою, поряд собака гавкає. Дивився російський документальний фільм “Чорний дельфін”, то у нас все так само було. Тільки ми не “зеки”, а полонені без прав. В Алтаї ми могли хоча б по камері ходити.
Підйом був орієнтовно за десять шоста ранку. Всі вистроїлися. Потім гімн росії й зарядка. На таборах два рази на добу був гімн, в Алтаї – чотири. Стоїш під камерою, співаєш так, щоб на коридор було чути. Після бараки по черзі йдуть у їдальню. Вільний час – до обіду: ходив, говорив, порахував розміри “локалки” (огородженої території – ред.) біля барака – 43,5 на 13,5 метрів. Там не було, що робити, цеглини рахував на стіні. Опівдні – обід, близько шостої-сьомої вечора – вечеря. О дев’ятій – вечірня перекличка, гімн росії, о десятій – відбій. Після теж слідкують, щоб усі були у “койках”.
Уранці годували кашею, хлібом, чаєм. В обід – перше і друге. Могли бути макарони – це шикардос. Супи були різні й каші. Ще трішки м’яса давали – курятину, гомілка – товщиною з великий палець. Увечері теж – або каша, або картопля, або “запаруха”. І риба була.
В Алтаї через двері подавали кашу. Я встигав викласти її на хліб, помити тарілку і віддати її. Потім сідав і їв цей бутерброд. Коли хочеться їсти – все смачно, але їжі було вкрай мало.
Усе можна пережити
Поки я був три тижні в реабілітаційному центрі, сам просився до психологів поспілкуватися. Цікаві такі люди. А взагалі – ось реабілітація (Максим показує на свій мотоцикл – ред.). Автомобіль катає тіло, а мотоцикл – душу.
Із психологинею говорили про все і ні про що. Вона своїми запитаннями допомагала розслабитися і зрозуміти, що все добре, що я вже вдома.
Знаю, що все можна пережити. В полоні зрозумів, що гірше може бути завжди, як би погано не було. Найгірше – вмерти. Решту можна пережити й жити. За кордон з’їжджу відпочити й повернутися сюди працювати. Тут хочу бути.
Інтерв’ю з Максимом Сербулом
Авторка – Ірина Малюкова
Текстова версія – Вікторія Нянько
