Вісті Черкащини 
Майже 75% Запорізької області окуповано: як при цьому живе Запоріжжя
Південного Сходу ти чорна перлина,
Ти слава його, промисловий гігант.
А. Сердюк, “Запоріжжя моє кохане”
Я дуже добре пам’ятаю, як почалась війна: де я була, з ким, але найкраще – відчуття екзистенційного страху всередині.
Тоді, у Львові, на Школі журналістики УКУ, тогочасний керівник Ігор Балинський сказав, що студентам з Криму краще поки не повертатися додому і УКУ готова надати їм місце в колегіумі. Достеменно не було зрозуміло, куди все йде, тож мені як запоріжанці теж запропонували лишитись.
Я обрала поїхати, бо Запоріжжя далеко та і “ну, що такого може статися”. А сталася окупація Криму і бойові дії на території Донецької та Луганської областей. У багатьох моїх друзів забрали дім.
24 лютого 2022 року я могла повірити вже у все. Але від цього не стало менш боляче, коли на початку березня на Запоріжжі окупували село моєї бабусі.
За даними DeepState, cтаном на початок 2026 року, окуповано майже 75% Запорізької області. Моє рідне місто стало “територією можливих бойових дій”, але тут досі живе моя мама і друзі, тож завжди є привід повернутися.
Запоріжжя не має статусу прифронтового міста, хоч до ЛБЗ десь 30 кілометрів і FPV-дрони вже долітають на околиці. При цьому світло завжди вимикають за графіком: 4 години є, 5 немає. Але вимикають зазвичай трошки пізніше, а вмикають трошки раніше, тож виходить майже однаково.
Проїзд у громадському транспорті тут коштує дорожче, ніж у Києві. За трамвай доведеться заплатити 10 гривень замість київських 8, хоча перші роки після вторгнення РФ він навіть був безкоштовним. Маршрутка коштуватиме 17 гривень, у Києві донедавна було 15.
Викликати таксі за навігатором майже неможливо, РЕБи працюють завжди, а люди тільки й обговорюють, куди їх закинуло цього разу – Осло, Рейк’явік, Лівія, Чилі.
Людей стало менше, але не відчутно. Місце тих, хто поїхав шукати кращої долі деінде, займають ті, хто виїхав з окупації або більш обстрілюваної області. Меморіалів пам’яті стало більше, відчутно. І левова частка стрічок у квіткових магазинах стала темними або жовто-блакитними.
Жовтий і блакитний кольори в цілому розфарбували сіре індустріальне Запоріжжя. Зараз прапори майорять ледь не на кожному стовпі, ніби кричучи: “Тут Україна”. Як і кафе “4.5.0” чи “Himars”, що тут – війна.
В іншому Запоріжжя мало чим відрізняється від Києва – і там, і там постійні обстріли, просто десь це “Шахеди” і “Калібри”, а десь – “Молнії” і КАБи.
Останні декілька візитів мені все частіше казали: “Куди ти їдеш? Будь обережна!”. Що, з одного боку, дивно, адже тут я відчуваю спокій, якого не відчуваю в Києві, хоч повітряна тривога і може тривати понад добу. А з іншого боку, можу зрозуміти таку реакцію, коли знаєш про місто лише з новин.
Зараз Запоріжжя хочеться закарбувати у спогадах, встигнути показати друзям, сфотографувати кожен куточок. Тож цей текст – частина цієї пам’яті, крізь призму трьох жінок, для яких, як і для мене, це дім.
Дорога додому
Колись моєю “дорогою додому” був потяг під номером 72. Потім Інтерсіті 732. З 19 лютого додому мене зможе довезти лише один потяг – № 38 “Київ – Запоріжжя”.
І це вже непогані новини, бо на початку лютого залізничне сполучення із Запоріжжям зупинилось взагалі через російські дрони і розбомблений залізничний вузол Синельникове. Потяги ходили до Дніпра, а звідти був організований трансфер автобусами. А ми знаємо, що зупинка руху поїздів не віщує для міста нічого хорошого.
Але мені пощастило приїхати додому першим потягом, який доїхав просто до Запоріжжя, де мене чекала вже знайома перевірка документів, IMEI телефону та фото для поліцейського на пам’ять.
Моїй сусідці по купе, пані Ірині, пощастило трохи менше. До Києва вона їхала якраз із пересадкою через Дніпро. Але, за її словами, волонтери допомогли їй і знайти автобус в Запоріжжі, і показали, де потяг у Дніпрі, ще й гарячий чай запропонували.
Відразу після історії про пересадку Ірина Миколаївна переключається на те, як пару місяців тому в її будинок прилетів дрон. Це стандартна запорізька історія – комусь у будинок прилітало максимум через одне рукостискання. Бо в цьому місті всі знайомі між собою через одне рукостискання. Квартира пані Ірини майже не постраждала – тільки рятувальники зламали двері, бо думали, що вона там. Сусідам пощастило менше.
“У нас в другому під’їзді двохкімнатні квартири згоріли всі повністю. У нас в під’їзді згоріла на третьому поверсі квартира частково. І на моєму поверсі, на четвертому, повністю згоріла квартира. Там нічого немає, одні стіни і все“, – ділиться вона, тільки-но наш потяг встигає рушити.
Коли в її квартиру прилетіло, пані Ірина була на роботі. Приїхавши, побачила лише, що балкон цілий, а штора майорить з відкритого вікна, як білий прапор.
“Бачу, сусідка моя сидить, з квартири, що згоріла. Бабушка 90 років. В тапочках, нічній сорочці і в куртці. ДСНС приїхали, забрати її, одвезти кудись, а вона каже: “Я нікуди не поїду. Мені в квартиру треба зайти”. Я їй пояснюю, що до 5:00 ранку нікого не пустять, а вона мені: “Ірочка, я ж там зуби на полиці залишила”. А я їй кажу: “Згоріли вже ваші зуби”, – розповідає Ірина Миколаївна.
За словами пані Ірини, вже декілька місяців у будинку ходять комісії, оцінюють збитки, планують робити в під’їзді ремонт.
“Вони двері поміняють, вікна, поштукатурять, плитку покладуть. Це все вони зроблять. А меблі? Вони ж не одну копійку стоять. А де брати гроші, щоб купити їх? От моїй сусідці 68 років, вона єлі ходить. Де вона візьме гроші, щоб купити собі диван, шифоньєр?” – бідкається пані Ірина.
Вона працює на заводі, як і багато хто в Запоріжжі. Каже, що людей катастрофічно не вистачає. Хто за кордон поїхав, хто на західну Україну, хто до Києва. Її родина – донька з онуком – також живуть у Києві. Вона якраз їздила до них в гості. Але переїжджати не збирається, навіть при тому, що в її будинок вже прилітало.
“Блискавка двічі в одне місце не вдарить“, – каже вона. “Але “Молнія” може”, – відповідаю я подумки.
Точка неповернення
У Запоріжжі в мене лишається не так багато знайомих: частина виїхала ще до повномасштабного вторгнення, частина – на початку. Ті, хто тут досі, навряд вже виїдуть, доки не “припече”. Моя подруга Альона – одна з тих, які лишаються. Я питаю, що вона думає з приводу ситуації в місті.
“Спочатку звикали до С-300. Тоді до повільних “Шахедів”, тепер до “Молній”. Скоро будемо звикати до FPV, Південний мікрорайон уже звикає”, – каже вона.
Я обережно питаю, чи думала вона над тим, щоб виїхати.
“Ми потерпимо і ще потерпимо, і ще… У нас є і крупа на запас, і сіль у нас та сама, з Соледару, стоїть досі, бо закупили пачками ще в 22-му році. Борошна мішок стоїть, цукру, консервації повно, чого нам драпати?” – відповідає Альона.
“В мене цибуля вже посаджена. І часник. Не знаю, чи садить картошку – немає сенсу, бо мені здається, що до кінця літа ми вже врожай не зберемо в Запоріжжі”, – вже трохи більш песимістично міркує подруга.
Альона працює в школі. Це державна структура, тож поки не оголосять евакуацію, а місто офіційно не визнають прифронтовим, щоб виїхати, спершу доведеться звільнитися. Тож доводиться пристосовуватися, а, як ми вже встигли зрозуміти за ці роки війни, людина може пристосуватися до будь-чого.
“Але коли буде ось ця точка, коли до цього не звикнеш, коли треба буде тільки взяти речі і поїхати? Для кожної людини свій пік, але я особисто не знаю, коли буде мій, я не можу такий сценарій придумати”, – зізнається вона.
Альона живе біля об’єкту критичної інфраструктури, в який періодично прилітає. Чергова балістика трохи промахнулась і влучила до неї у двір. Зараз там величезна вирва, один будинок під знесення, інший, майже повністю без вікон, – її.
“Я раніше думала, якщо мені у двір прилетить, то це буде точкою неповернення. Мені прилетіло у двір. Але ж вікна, не вибило. Замки поламались… Ну, ми поремонтували замки. Ну, стоїть у мене перший, другий під’їзд без вікон досі. Люди не живуть. А це для мене виявилося ще не піком. А якщо мені прилетіть в квартиру? Уявімо, поки я буду на роботі, але в мене ще ж дача є. Я поїду з міста чи поїду на дачу?” – питає вона, хоча я вже знаю відповідь.
Я відчуваю, що Альона часто думає про це. Вона розповідає, що навіть шукала хати в селах, але поки обмежилась лише переглядом.
“Якщо вивозити все нажите з квартир, всі ці холодильники, коври і так далі, їх треба кудись везти. А куди везти, якщо єдиний можливий варіант – це проживання або в гуртожитку, який надають, або в орендованій квартирі, що ймовірніше, якщо є якась робота і запас грошей. В орендованій квартирі вже є все це майно”, – міркує вона.
“А спадок поколінь? От я знаю, що в мене бабусин жилет висить теплий. Я його не одягаю, але я знаю, що він там є, і я його можу вдіти, якщо буде холодно. Я знаю, що в нижній шухлядці на кухні є лотки для холодцю, які раз на рік потрібні. А десь на балконі валяється горішниця, щоб горіхи робити зі згущонкою. Я вже п’ять років нею не користувалася, але я знаю, що вона є”, – каже мешканка Запоріжжя.
Знайомі Альони нещодавно виїхали з одного із сіл в Запорізькій області, до якого наближається фронт. Все, що вони не встигли забрати під час першої “ходки”, розграбували до другої.
“От мама у мене дуже хоче на день народження акумуляторну пилку і акумуляторний секатор. Я не купляю їй ці пилку і секатор не тому, що вони дорого коштують, а тому що це ще одна річ, яку доведеться кудись прилаштовувати чи продавати, якщо ми будемо виїжджати”, –пояснює вона.
Альона розповідає, що її лякає перспектива все подальше життя поневірятися по орендованих квартирах.
“Я народилася в цій квартирі. Я тут змалку. Я навіть не жила ніде в іншому місті. У мене не було навіть такого, щоб мене в село на літо відправляли.
Я про це з дитинства думала. Коли діти усвідомлюють, що таке смерть, коли тільки-тільки приходить усвідомлення, що ніщо не вічне. У мене на тому ж рівні десь через місяць після того, як я зрозуміла, що таке смерть, були такі ж самі стресові думки про квартиру. А якщо не стане цих стін, цього ковра на стіні, що я пальчиком водила, як заснути…” – веде своєї Альона.
Я питаю, а що якщо стане зовсім погано. Наприклад, буде повний блекаут. Минулого разу, коли я приїжджала, Запоріжжя та Дніпро якраз занурились у повну темряву.
“Я уже давно перелаштувалася на те, що мені не страшно, що “потухне”. Мені страшна окупація. Якщо воно потухне, але буде на території України і у нас буде можливість його відремонтувати, то це не страшно. От якщо прийдуть сюди орки на цю територію, в нас не буде можливості це ремонтувати, це страшно”, – ділиться Альона.
Віра в майбутнє
Я сиджу в одному зі своїх улюблених закладів, який відкрився ще до мого від’їзду в Київ. Вражає, як у Запоріжжі запускаються нові бізнеси і втримуються старі.
Тут я зустрічаюся з Людою. Вона викладає в медичному університеті, теж має власний бізнес, який відкрила рік тому, і виховує трьох дітей. Вони з дітьми намагалися виїжджати під час повномасштабного вторгнення на захід України, але швидко повернулися.
Життя на “Космосі”, одному зі спальних районів, куди постійно прилітає, виявилось для них більш спокійним, адже в Запоріжжі завжди знаєш, до кого звертатися в разі якихось проблем, у дітей є батько, а вдома – хтось із дорослих, бабусь чи дідусів, хто може попіклуватися про малечу.
“Мені пощастило. Мене виховувала ще прабабуся. Не тільки бабусі, не тільки мама, тато, в мене була ще прабабуся. І от вона постійно згадувала війну. Вона народилася в 1913-му році і пережила дві війни. Під час Другої світової вона була вже багатодітною мамою. Була в окупації, багато розповідала, як вона виживала”, – каже Люда.
Хто б міг подумати, що ці знання колись стануть у пригоді, зауважую я.
“Але так вже сталося. Ми не можемо це змінити. А якщо ми не можемо це змінити, то нам залишається тільки одне – навчитися з цим жити. Це розуміння мені дуже болісно далося. Це почалося в 14-му році. Коли Донецьк захопили, я теж була вагітна другою дитиною. Я боялася, що буде таке в Запоріжжі.
В мене багато друзів, багато однокурсників, мої студентки були в Донецьку. І, знаєте, було дуже лячно. Я пам’ятаю, що скролила, як виживати в квартирі на п’ятому поверсі в умовах війни, як добувати воду, які ліки потрібні. Я, як той хом’ячок, скуповувала ліки, розуміючи, які можуть бути хвороби. Навіть ті, з якими людство давно не стикалося. Не дарма ж я маю медичну освіту.
Тобто я ці речі прораховувала ще тоді. Було дуже важко. Але ми були готові. Я так розумію, що та ж прабабуся намагалась передати ці знання. І я тоді не розуміла ту людину. Зараз розумію”, – зізнається Людмила.
Мені досі важко уявити, що котрийсь із моїх візитів може стати останнім. Як це було, наприклад, із селом бабусі. Звісно, я сподіваюсь, що цього ніколи не станеться, і навіть в те село я колись зможу повернутися.
Колись я дуже хотіла звідси виїхати, зараз дуже хочу мати цю можливість – бути вдома. Мати дім.
Дорогою на вокзал вмикаю у навушниках “Запоріжжя моє кохане” Анатолія Сердюка, де він співає: “Народився я тут і в далекі пішов світи” і “Я вертаюсь додому, бо знаю, що ждеш мене ти” і розумію – це ж про мене.
