”Люди тут так само розмовляють українською, російською і суржиком”

-Коли почалася війна і бомбили Іловайськ, від вибухів здригалася земля. Було дуже страшно. Кілька разів пролітали снаряди над нашим селищем в сторону райцентру Старобешево. На територію впав лише один снаряд, і то бракований. Мабуть у селища є якісь ангели-охоронці. Можливо ті голуби, які одного разу я зустрів біля дороги. Їхав додому і на крутому повороті боковим зором побачив двох птахів. Подумав, що мені здалося. Через хвилин 40 повертаюся, а вони сидять на тому ж місці. Де там взялися, не знаю. Я зупинився, щоб їх розгледіти. Вони були неймовірної краси і білизни. Подібних зображують на іконах. Я зробив висновок, мабуть щось це означає, – розповідає 49-річний Олександр Недомолкін з Черкас.

У серпні 2015 року переїхав із селища Новий Світ Старобешівського району на Донеччині.

– Першою селище покинула дружина з дітьми. Спочатку були в Орєховому на Запоріжжі. Віру з дітьми запросила її подруга. Взяли трохи речей і мінімум посуду. Згодом переїхали в Маріуполь. Винаймають там квартиру. Віра працює в податковій. Родіон ходить в 11 клас, а Маша в перший. Незабаром приїдуть до мене назовсім, – каже Олександр Дмитрович і продовжує. – З Вірою ми вже 16 років. Познайомилися випадково. Я був розлучений. Жив з сином, Дімі було 7 років. В суботу вона прийшла в мій магазин купити фільонку, бо на роботі робили ремонт. І її колеги майже насильно відправили за покупкою.

Заходить в мій кабінет сердита: “Можна подзвонити?”. Набирає номер і уточнює: “Яку саме, бо цих фільонок тут мільйон”. Я в неї закохався з першого погляду. Спитав, чи можна познайомитися. Ввечері зустрілися, за два місяці одружилися. Віра надзвичайна жінка. Вона навчила мене відкладати гроші, а не тринькати. З Дімою в неї прекрасні і довірливі стосунки. Називає її по імені. Між синами теж тісний зв’язок, дуже скучають один за одним.

Олександр Недомолкін працював начальником дільниці на старобешівській теплоелектростанції. Через кілька місяців попав під скорочення.

– Я надіявся на заробіток від свого продуктового магазину. Але українські товари вже не могли поставляти, а російські ще не прийшли. Їздив своїм фольксвагеном через кордон з Україною, ризикуючи життям. Всього набачився і натерпівся. Ну скільки я міг завантажити тієї картоплі чи капусти? І траплялося, що на блок-постах наші ж все викидали. Хоч просив цього не робити. Не хочу більше про це розповідати, – категорично каже Олександр Дмитрович і пригадує неприємні випадки з нашими військовими. – Це тепер в нас є справжня армія. І щоб там не казали, а це заслуга Порошенка. А на початку це армією важко було назвати. Одного разу в мене з ними був конфлікт. Дзвонить продавщиця: “Приходили військові, сказали, відпрацюєш і прийдемо по тебе. Бо я їм сподобалася”. Я подзвонив до коменданта, більше ні до кого з моїх працівниць не чіплялися.

А то якось їду селищем, йде п’янючий вояка, асфальтом за ремінь тягне автомат. На голові білий блайзер. Я зупинився, щоб підвезти. Кажу, що ви робите, це ж ваша безпека. Він нічого не відповів… Мене гнітили блок-пости, комендантська година, пересування військових. Бо я дуже волелюбна людина. Цей дух.., коли в серці, – кладе праву руку на груди, – йде супротив, а ти розумієш, що нічого не можеш вдіяти. Це було останню краплею в рішенні покинути селище.

В Черкаси Олександра Недомолкін запросив його колишній однокурсник Юрій.

– Я поїхав подивитися місто, бо ніколи тут не був. Домовилися, що чекатиме мене в центрі. І там трапився курйоз. Бо майже 800 км проїхав без пригод. До місця зустрічі не доїхав якихось 50 метрів. По телефону кажу йому: “Юра, я приїхав”. І тут чую ззаду гальма, удар в мій фольксваген, – сміється Олександр Дмитрович. – Вдарила третя машина. Моя лише трохи подряпана, а середній машині досталося.

Олександр Недомолкін пробув в Черкасах три дні. Місто дуже сподобалося й прийняв рішення про переїзд.

-Мене познайомили з Романом Валерійовичем, який має будівельний бізнес. Запропонував мені роботу. Він для мене як ангел-охоронець, бо в важку хвилину підставив своє плече. Друзі знайшли квартиру. Дома завантажив речі, трохи посуду, деякий будівельний інструмент і… Фунтіка, – показує на телефоні шотландського висловухого кота. – Кажу Дімі, хоч хтось там буде з мого минулого життя. Радіон був якраз на канікулах. І ми втрьох приїхали в Черкаси.

Кіт всю дорогу сидів на речах і дивився вперед. За рік тут сусідська кішка від нього привела три потомства. Занадився до них через балкон. А я кажу Олі: “Не хвилюйся, він ні нащо не здатний, бо ніколи не мав наречених”.

Через три місяці вона заявляє: “По-моему, в нас будуть дети”. Довелося стерилізувати. Маша за Фантіком дуже скучає. Просила Фунтіка передати їм в Маріуполь. Я пообіцяв, а потім передумав, бо дома зустрічає хоч Фунтік. Так там така трагедія була. Кажу, доця, ти вже потерпи до весни. Мене в Новий Світ взагалі не тягне. Син Діма завідує магазином. Там в нас залишилася квартира. Плануємо продати, щоб тут купити житло.

Працює заступником директора однієї з будівельних компаній. Розмовляємо в робочому кабінеті. Часто дзвонить його мобільний. Двічі вибачається і відповідає на “важливий дзвінок”. Говорить про робочі моменти.

– Анатолій Миколайович, власник цього підприємства, теж дуже добра людина, – каже Олександр Дмитрович і наголошує. – Відколи я переїхав в Черкаси, мене жодного разу ніхто не образив. І навіть натяку не було, що я переселенець… Я закохався в Черкаси. Це мій Новий Світ, тільки в 10 раз більший. Тут розмірене і спокійне життя. Гарна природа, Дніпро. Доброзичливі і відкриті люди. Дуже приємні нові сусіди, спілкуюся з усім під’їздом, хто цього хоче.

В Свидівку появилася тьотя Надя, яка для мені як мати, – Олександр Недомолкін показує на телефоні тендітну літню жінку в хустці. – Познайомився, коли там працювали наші будівельники. Вона тепер приймає мене як свого сина, скучає. Хоч в неї є свої діти, але я все одно провідую. Так що в мене навіть думки немає про повернення на Донеччину. Люди тут так само розмовляють українською, російською і суржиком. Коли вже жив тут, дізнався, що в Черкаси переїхала і моя однокласниця. Знайшов її в фейсбуці. Пишу: “Васільєва, ти де?”. А вона: “В Черкасах. Відкрила тут туристичну фірму. А ти де?”. Так що тут з нашого селища я не один.

Олександр Недомолкін винаймає 3-кімнатну квартиру, платить за неї 5 тис. грн.

– На мою думку, переселенці є жертвами ситуації. Це біда. Зі Сходу країни виїхав цвіт нації, люди з твердою життєвою позицією. Ті, хто наважилися зробити свій крок в майбутнє, щоб не бути зрадниками Батьківщини. Держава це має цінувати. Треба вирішити питання з фінансуванням житла, бо дуже дорого винаймати. Хоча б була компенсація комунальних послуг. І мають подбати про працевлаштування переселенців, бо не всім щастить з пошуком роботи, – говорить Олександр Недомолкін.

В кінці розмови зізнається, що в Черкасах почав читати поезію Ліни Костенко.

-Раніше нічого не знав про її творчість. Тепер із задоволенням читаю. І в фейсбуці теж підписаний на її сторінку. Вважаю, що це одна з таких політичних айсбергів і стовп українськості, – каже Олександр Дмитрович.

Любов КАРНАРУК

Фото Микола КАРНАРУК