Логопед Людмила Циба з Тального: про особливості своєї соціально важливої професії

Ця професія останнім часом стає все більш затребуваною і популярною. Бо необхідність правильно вимовляти звуки, грамотно писати і читати стає нагальною в суспільстві. Гарна чітка вимова, дикція, над якою працює логопед, – невід’ємна складова успішної людини. 14 листопада в усьому світі люди цієї вкрай важливої професії відзначають своє професійне свято. У нашому невеличкому місті працює десяток логопедів. Кожна з них робить надважливу справу – допомагає дітям подолати мовленнєві вади, стати більш впевненими та успішними.
Напередодні свята ми зустрілися з досвідченим логопедом, співавторкою посібника «Логопедична скарбничка», вчителем-методистом, керівником методичного об’єднання вчителів даного фаху Тальнівської міської ради Цибою Людмилою Леонідівною. Про що була розмова, читайте в інтерв’ю.
– Людмило Леонідівно, розкажіть про себе. Що спонукало обрати таку непросту, і водночас важливу професію логопеда? Можливо, це була ваша дитяча мрія?
– Я народилася й виросла у селі Зеленьків на Тальнівщині. На відмінно закінчила школу і вступала на історичний факультет педагогічного інституту імені М. Горького (пізніше ім. М. Драгоманова) в м. Києві. Вступні іспити я провалила, не добравши 2 бали. Далека родичка мого тата, яка працювала логопедом, втішаючи мене, казала: «Людочко, історик – це не жіноча професія, краще йди на логопедію». Я її послухала і наступного року вступила на дефектологічний факультет за спеціальністю «Логопедія та олігофренопедагогіка» у цей самий вуз. Спеціальність, як я відразу зрозуміла, дуже складна, але цікава. Уже з першого курсу ми почали вивчати медичні дисципліни: генетику, анатомію та патологію лор, невропатологію, психопатологію, загальну медицину. Зрозуміло, щоб поставити мовленнєвий діагноз, треба знати будову головного мозку, особливості нервової системи, хвороби, які є причиною тієї чи іншої мовленнєвої вади. Кожний логопедичний діагноз вивчала досконало, по кожному здавала екзамен. Мені подобалося вчитися, я закінчила вуз з червоним дипломом. Планувала залишитися в столиці, навіть працювала під час навчання логопедом в одному з дитячих садків Києва, та повернулася в Тальне і була прийнята на посаду вчителя – логопеда відділу освіти Тальнівської РДА. На той час там працювали досвідчені вчителі-логопеди Лідія Михайлівна Пєшкова та Лідія Іванівна Школьна. Перші свої кроки в професії я робила під їхнім мудрим керівництвом.
– Що найбільше вас приваблює у цій професії?
– Насамперед усвідомлення того, що коли до мене приводять батьки свою дитину, то це – необхідність, а іноді й біда. Я це розумію і стараюсь допомогти, хоч інколи стовідсоткової гарантії дати не можу. Це кропітка робота. За 25 років логопедичної практики у мене були діти та дорослі практично з усіма логопедичними діагнозами: від порушень звуковимови до втрати мовлення після інсульту. Є такі учні, з якими займаюся по 2-3 роки. Вони звикають до мене, я – до них, ми стаємо як рідні.
– Чи зустрічалися вам такі вади, які не можна виправити?
– Найчастіші рецидиви дає заїкання. Тут треба створити дитині охоронний режим, уникати стресових ситуацій. Працювати над правильним мовленнєвим диханням, самоконтролем. Будь-яка стресова ситуація нівелює всю роботу.
– Які випадки з вашої практики запам’ятались найбільше?
– Ви знаєте, у мене є один учень, якому 58 років, після інсульту. Він дуже старанно займається і в нього виходить. А був один 23-річний хлопець, який закінчив педагогічний університет, та не вимовляв окремі звуки. Один звук він так і не осягнув після наших занять. Одних моїх старань замало: це ж не маленька дитина, яку можна наклейкою заохотити, тут треба захотіти самому. А було й таке, що дружина привела свого чоловіка. Їх направив стоматолог з Умані. Він постав брекети пацієнту і сказав, що далі робота логопеда. Був у мене також 13-річний хлопчик з діагнозом «дизартрія», він взагалі нічого не говорив, коли його мама привела до мене. Ми з великими стараннями і наполегливістю навчилися вимовляти слова, деякі речення, навіть віршики вчили. Та проблема в тому, що він не міг запам’ятати артикуляційний уклад багатьох звуків та складів. Писати ми так і не навчилися, у нього працювала лише одна сторона – ліва. А коли я перевіряла рівень його інтелекту і розклала карточки із зображенням предметів, він безпомилково показував навіть ті предмети, яких ніколи не бачив у реальності. Мені стало боляче, що ця дитина загублена, вона могла б набагато більше, проте втрачено дорогоцінний час. Було й таке, що мені доводилось півтора року шукати зв’язок з дитиною – підбирати ключик, щоб можна повноцінно проводити заняття. Різні методи та прийоми використовую в роботі: і заохочення, й гру.
– Останнім часом, як на мене, дітей з мовленнєвими розладами зустрічається набагато більше, ніж було раніше. З чим це пов’язано?
– Дійсно, якщо раніше у звичайній групі дитсадка було 2-3 дітей з мовленнєвими вадами, то тепер – навпаки. Причини таких порушень найрізноманітніші: це і глобальні екологічні проблеми, і надмірне використання пластику. Безперечно, на розвиток дитини, зокрема й на її мовлення, мають вплив хвороби матері під час вагітності, куріння. Раніше вважалося, що грип, краснуха впливає на розвиток плоду. А тепер, коли ми переглядаємо медичні карточки, бачимо, що є там кефалогематоми, торч-інфекції тощо. Інколи приходять до нас діти з вадами слуху. Тому важлива консультація лора. Також до уваги беремо висновок офтальмолога, коли у дітей розвинена косоокість, порушення зору, які впливають на оволодіння читанням і письмом. Часто мовленнєві порушення виникають як наслідок різних психологічних травм: переляк, втрата рідної людини, нездорова психологічна ситуація в сім’ї тощо. Можуть бути патології в будові артикуляційних органів (укорочена під’язикова зв’язка, розщеплення твердого та м’якого піднебіння тощо), травми (найчастіше язика). Також причиною мовленнєвих вад є брак спілкування дітей та батьків. Одні й другі багато часу проводять у гаджетах, замість живого спілкування. Вчені проводять різноманітні дослідження і приходять до висновку, що брак живого спілкування є причиною того, що мова не розвивається. Батьки з гордістю кажуть: «Який він у мене розумний, геть усе вміє в телефоні. Але ж виконує часто все це механічно, а де ж логіка?»
– Тішить те, що багато батьків усвідомлюють та з розумінням ставляться до проблеми – не соромляться, а навпаки залюбки ведуть дитину до вчителя-логопеда.
– Так, це дуже добре. Адже стан мовлення говорить про рівень освіченості людини. Як казав Сократ: «Заговори, щоб я тебе побачив».

Ліна ЯЛОВСЬКА